Юрій Федькович - ЛЮБА-ЗГУБА

- А пороху узяв? - питає брат.

- Узяв, сто набоїв. Доста буде?

- Доста, - каже брат. - Але флейтухи [113] - Клептух (пиж). мені не забудь, господарю, щоби не так, як оногди!

- О, вже не забуду! - кажу. - Мене, знай, ще й сьогодня в'язи болять, як тоді накрутили.

- Гайда; гай! Іди лиш та лагодь коні.

- Та коні вже відколи готові! Лиш сідати. Підійшли ми д нені:

- Благословіте, ненько, на дорогу та й на весілля.

- Най вас Бог благословить та й веселить! - кажуть неня, перехрестивши нас. - Лиш дивіться, синку, щоби там якої колотні не було, бо мені сеї ночі таких ягід [114] - Суниці. уже снилось! А ягоди - кажуть, що то кров.

- Ет, сон - мара! - каже брат, поцілувавши неню в руки, а я за ним. Та й вийшли з хати. Але лишень що виїхали на гостинець, аж біжить старша сестра та й кричить за нами:

- А ждіть же, - каже, - таже ви колачі забули взяти!

Брат на мене викрикнув:

- Уже до чого твоя голова, - каже, - служить, то, бігме, не знаю.

Я вернувся конем узяти бесаги з колачами, а сестра й шепче мені:

- Там найдеш, - каже, - у папері завиту ширинку. Ту ширинку далі Василеві та й скажеш, що від Марії. Але щоби Іван не знав. Міркуй же!

- Гай, гай! - кажу та й поїхав.

Як ми пригостили до Ілаша, як він нас там красно приймав, як ми рушили в Яблоницю на старощення - не буду уповідати, бо багато розказувати б, а мало що слухати, а я й так багато дечого понаплітав, без чого могло б було ретельно обійтися. Але даруйте, панове! Ви не знаєте, як тото мило чоловікові згадати про давні свої гаразди, а я їх зазнав-зазнав, панове та й браття мої любі! Що я тут пишу, то я не пишу небилиці, але кавалок мого життя, мого так красного та любого трівку, [115] - Життя, існування (ром., народн. етимол.). що годі його буде й до гробної дошки забути.

Ні! Зелена моя Буковино, сині мої гори, холодні мої извори! [116] - Джерело (старе укр. слово). Хіба мене рука моя забула б, щоби я вас забув! Тото лиш ви мене забули серед світа, але я вас про тото не забуду.

Ідучи в Ябловицю, відкликав я Василя набік та й кажу йому:

- Осьде прислала тобі Марія ширинку.

Він лиш усміхнувся та й заток [117] - Заткнув. її собі за ремінь. «Се щось дуже дешевий дякувать», - гадаю я собі та й від'їхав. Доста я від оногда до його серце стратив, а тепер щоби його таки й не видів. Але його, може, й тякло, [118] - Наскрізь пройшло, зворушило. що в мені кипіло. От приостав трохи конем та й кличе мене:

- Юрію, а ходи-ко сюда, я щось маю з тобою говорити.

- Кажи! - кажу.

- Не гнівайся, брате, - зачав він мені казати, - що я дарунок від твоєї сестри не можу радніше приймити, але Бог сам видить, що серце годі навчити. Хіба от тілько: поклонися від мене Марії та й проси її, най на мене не банує [119] - Не відказує, не жаліється. та най таки й в тугу не вдається. Вона ще молода; а коли б знала, як я страждаю, то й простила б мене. Красний сесь світ, братчику, красний!

А подумавши годинку, [120] - Хвилинку. каже:

- Ти гніваєшся, брате? Нема за що. Про мене, гнівайся - не гнівайся, як собі вже там любиш; але коли хочеш, щоби я мав по чім згадувати на те давнє товариство, то витешеш мені красний хрест з тої самої ялиці, що у нас...

- А тобі хіба хреста?.. Схаменися!

- Або я за хрест говорю?.. Отож і я наговорив! Я тобі мав щось інше казати...

- Кажи, - кажу.

- Чи Калина любить діправди [121] - Направду, справді. мого брата?

- Отож-бо й ти наговорив! Старіст пов'язала, а його не любила б?

- А ти гадаєш, що нема так, що дівку силою віддають?

- І так може бути, - кажу, - чому ні? Але ти не видів, як вони в нас на храму прилипали? Ну, то вже не інак, але мусив ти бути п'яний.

- Твоя правда, брате! Видів я дуже добре, а я тебе ще питаю. Я знаю, що вона його любить.

- Не любить, але таки в нім топиться, - потакую я. Де я тоді розум мав? Також не знаю.

- Топить, топить, - повторив мій товариш кілька раз та й лиш на кульбаку [122] - Гуцульське сідло (дерев'яне). повалився.

- Що тобі, Василю? - став я питати. - Чи тобі що не лихо?

- А чого ж би мені лихо, - мені добре, дуже добре.

- Так чого-сь так почорнів відразу?

- От не видиш; вечір, а тобі здається, що я почорнів.

А від так знов каже:

- Ні за чим мені вже так не банно, як за комо кресанею.

- Або з твоєю кресанею що? - питаю я. - Чи не потер лиш де когути? [123] - Півні, тут півняче пір'я, яке затикають за кресані, побіч пав'ячого.

У нас, знаєте, носять на кресанях дорогі угорські когути, та тому я його й питав.

- Ні! - каже, а сам так красно, трошки гей крізь плач, говорить.