Панас Мирний: Згуба

Справляють:

Одарка, кріпацька вдова, 45 літ. Не так стара, як зостарена та засушена лихою долею та недостачами.

Xима, її дочка, 22 літ. Дуже красива дівчина, а потім молодиця.

Петро, 14 літ; Орися, 10 літ: Одарчині діти.

Ївга, 35 літ. Сусідка Одарчина; дуже балакуча та цікава.

Грицько, 56 літ. Хрещений батько Химчин. Поважний та богобоязний чоловік.

Палажка, 50 літ, городська куховарка. Огрядна з себе.

Фенька, 27 літ, городська горнична.

Панич, 27 літ. Худий, високий, згорблений, наче сутулуватий.

Іван, 24 літ, робочий з залізної дороги. Красивий з себе парень, одягається теж красиво. Великий митець випити, погуляти, до дівчат залицятися.

Федір, 22 літ, теж робочий з залізниці. Приятель Іванів, а ще більший його прихильник до погулянок.

Поліцейські: перший і другий.

Біля панського будинку, з двома виходами на улицю, сидять на лавці за ворітьми Палажка і Фенька. Через улицю провалля, огороджене перилами. Геть за проваллям унизу видко річку серед зелених лугів; за річкою – вокзал з залізного дорогою, а за ним – синіють ліси, жовтіють поля, біліють церкви побічних сіл. Дуже красива картина.

Фенька. Ну што у нас і юлиця глуха, то бодай у ній не довелося нікому доброму жити.

Палажка. Ще краще у такому тихому місці жити: ніхто не скаче перед твоїми очима, гуркоту та лементу того не чутно, що по людних улицях бува. А глянь он униз – як хороше!

Фенька. Што там хорошого? – провалля, та й только! А по юлиці і в празник людей не видно… Развє какая собака пробіжить.

Палажка. А живуть же, бач, люди, та ще й бога хвалять за те, що так тихо.

Фенька. То – кому надоело жить або хто зостарився… Звєсно, такому і нада спокойствія.

Палажка. А ти ще не вгамувалася?… Не надолужило тобі отак по всіх усюдах тинятися? Ще життя тобі не далося взнаки?

Фенька. Чому не далося?… Та што наше життя! Салдати правду поють: «життя наше – копейка!» Што тут дивиться на його, – гуляй очертя голову!

Палажка. А потім що? Догуляєшся до сизого голубонька, та тоді – з мосту та в воду!

Фенька. Уж лучше з мосту та в воду, чим отак жити! Єслі би я, дурна, знала – нікогда би не стала сюда на місто.

Палажка. Та хто ж тебе отут і держить?

Фенька. Добуду только місяця – сейчас розсчитаюся.

Палажка. З богом, Парасю, коли люди лучаються! (Помовкли) .

Фенька. Єслі би еще господа билі, как другіє господа… настоящіє… А то – какіє ето господа? Только одно названіє, што господа, а больше – как простиє люди.

Палажка. Коли й прості наймають та платять гроші, то й простим треба служить. Така вже, бач, наша доля: найнявся – продався! Хто найняв – тому й служи.

Фенька. У настоящих господ – приятно служить: всі с тобою благородно, обходительно поступають; а уж у етіх названих господ – одна мученька: і беседовать з ними неохотно.

Палажка. А з настоящими ти і в беседу вступала?

Фенька. А как же! Вот як я служила у Луценкових. Он хотя і купець, но багатий; а она – благородная – на хвортоплянах іграєть, по чужесторонньому говорить – по-хранцюзькому, по-німецькому, – в інституті була… Он уже не молодой і все по своєму купечеському делу занят, все в роз'їзді та в роз'їзді; а она, бедная, одна – молодюсінька такая… Скушно єй одной дома. От ми с ней, когда он виєдет із города, весь город виходим, по всіх садах побиваєм. А домой как прийдем, то она меня возле себя все і держит; целую ночь с нею виговорим… I чего, чего ми только не переговорим с нею?… Она, значить, разоденеться што наилучше да й пойдьом гулять, а ідучи приказиваєт: ти, говорить, Феня, іді за мною да смотри, хто на меня будет засматриваться. А там от них недалеко жил один охвецер – картина, не охвецер! Всьо на нее посматриваеть да глазами – так і с'єл би… Вот про етого охвецера всю ноч і проговорим…

Палажка. Так чом же ти там не зосталася служити?

Фенька. Єслі би на меня, то я б од них нікогда не одійшла… і бариня не одпускала, да он расчитал… Узнал, што я от барині пісьма охвецерові носила. Ну – і расчитал!

Палажка. Ото ж то, бач, і є: дуже вже ви з своєю баринею по-чужесторонньому балакали та охвецерам письма писали та носили.