Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

Жилеві не щастило навіть у шашках і нардах. Атенор Ліма сідав із ним грати, тільки якщо не було сильнішого партнера; а щодо сеу Зеки Серри, чемпіона кварталу, то він, навіть щоб просто вбити час, ні за що не погоджувався на такого нецікавого, посереднього та неуважного партнера. До того ж дона Розилда зажадала, щоб Жиль раз і назавжди перестав спілкуватися з Казузою Безоднею, який нещодавно вийшов із в’язниці і досі перебував під слідством, отже — дуже потребував співчуття, підтримки та опіки. І Жиль, наче та полохлива курка, оминав місця, де міг здибатися з Безоднею, покірно виконуючи наказ дружини.

Так і не досягнувши успіху в своїй жертовній праці, одного холодного і вологого зимового дня він підхопив пневмонію, хоч і в легкій формі — «навіть не двостороннє запалення легень», як іронічно зауважив д-р Карлос Пассос, — і покинув цю грішну землю. Тихо і мирно, стримано і несміливо покашлюючи. Будь-хто на його місці легко подолав би недугу, що була не надто загрозливіша за грип. Але Жиль втомився, о, як же він втомився! — так втомився, що йому, щоб померти, не захотілося чекати серйознішої і небезпечнішої хвороби. Менше того: про тяжку, престижну, важливу хворобу, а надто про дорогу, модну болячку — з тих, що про них писали в газетах, — він і мріяти не наважувався. Йому цілком достатньо було звичайної пневмонії. А тому, ні з ким не попрощавшись, він покинув свою тілесну оправу і поринув у вічний спокій.

УЖЕ ДАВНО ДОНА РОЗИЛДА ОСОБИСТО КОНТРОЛЮВАЛА ЇХНІЙ СІМЕЙНИЙ БЮДЖЕТ, щотижня видаючи чоловікові з комісійних, що він заробляв як торговий представник, кілька монет на трамвай і на сигарети «Ароматні» — з розрахунку пачка на два дні. Але відкладених грошей заледве вистачило на похорон, жалобне вбрання і витрати на поминки. Виручки від останніх чоловікових операцій майже не було, хіба якісь жалюгідні копійки, тож дона Розилда залишилася з сином-гімназистом і двома маленькими доньками — Флор допіру стала підлітком — без жодних засобів до існування.

І хоч дона Розилда була така як була — сувора, різка, свавільна і непривітна, — проте мала і позитивні якості. Рішуча і вольова, вона зробила все, щоб її діти здобули освіту, доклала максимальних зусиль, щоб утриматися в тому становищі, в якому їх покинув Жиль, і спромоглась не докотитися до халупи на Ладейрі-до-Алву або ж брудної кімнатки на Пелорінью.

З усією притаманною їй одержимістю дона Розилда зубами вчепилася в ту квартиру. Переїхати звідти в дешевше житло означало б для неї остаточно впасти в очах суспільства. Вона будь-що мала організувати все так, щоб Ейтор закінчив принаймні середню школу, знайти йому роботу, а також видати заміж дочок, і видати вдало. А щоб цього досягти, не можна було опускати рук, поринути в злидні або ж виставляти їх напоказ, утративши честь і сором. Адже понад усе на світі дона Розилда соромилася бідності, ах!, вона соромилася її так, що прирівнювала до злочину, що заслуговує на сувору кару.

Дона Розилда мала залишитись у квартирі на Ладейрі-до-Алву за будь-яку ціну. Так вона і пояснила зятеві, коли той приніс позичити їй заощадження дони Літи (слід віддати доні Розилді належне — незабаром усі ці гроші вона повернула у повному обсязі). Її не влаштовував ані будинок, який можна було винайняти казна-де, проте за помірною ціною, ані пристосований до життя підвал на Лапіньї, ні квартирка з двох кімнат у Портас-до-Кармо. Вона немов приросла до Ладейри-до-Алву, хоча за цю квартиру їй доводилося не надто дешево платити, надто овдовівши, не маючи жодних засобів для існування — ні великих, ні малих.

Звідти, з широких балконів другого поверху, вона могла дивитися на майбутнє з упевненістю: не все ще було для неї втрачено. Вона змінила свої попередні плани на життя, проте так і не відмовилась від своїх забаганок. Якби відразу опустила руки, покинувши впорядковану, добре вмебльовану квартиру з килимами та гардинами і переїхавши в будинок, що, наче вулик, набитий злиднями, їй назавжди довелося б розпрощатися з усіма своїми надіями і мріями. Тоді Ейтор стояв би за прилавком бакалійної крамниці, у кращому разі — магазину, й усе життя гибів на касі, та й дівчат спіткала би така ж доля, або ж іще гірше — подалися б кельнерками в бари та кафе терпіти зухвале ставлення господарів і відвідувачів, а звідти пряма дорога в бордель і на панель. Залишаючись у своїй квартирі, жінка ще могла опиратися цьому загрозливому майбутньому. Покинути її для дони Розилди означало здатися без бою.