Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

Увесь цей крам дівчата ладували самі. На своїй швейній машинці на педалях Розалія шила на замовлення, викроювала сукні, вишивала витончені блузки. Флор готувала закуски і солодощі для сімейних свят і невеликих урочистостей: днів народжень, перших причасть. Якщо коником Розалії було шиття, то покликанням молодшої сестри була кухня. Здавалося, Флор має природжений хист готувати. Змалку вона навчилася пекти тістечка та виготовляти делікатеси, весь час крутилася біля плити, переймаючи таємниці кулінарного мистецтва у тітки Літи, чудової кухарки. Дядько Порту, Літин чоловік, окрім живопису, любив іще смачно попоїсти. Він обожнював каруру [11] Каруру — страва з овочів, креветок, борошна, пальмової олії та солодких плодів гуаява, приправлена гострим перцем чилі. і сарапател [12] Сарапател — страва з рису, свинячого ліверу, баранячої крові та овочів. , життя б віддав за фейжоаду [13] Фейжоада — бразильська національна страва з чорної квасолі, різних видів м’яса, зі спеціями і маніоковим борошном, подається з рисом, скибочками апельсина і перцевим соусом. і вправно стушковане овочеве козідо [14] Козідо — м'ясне рагу з картоплею, квасолею, зеленню та овочами різних видів. . Спершу Флор навчилася пекти пиріжки з м’ясом і рибою, потім почала брати замовлення на комплексні сніданки та обіди, згодом навчилася сама складати рецепти і почала давати уроки кулінарії. І врешті-решт відкрила власну кулінарну школу.

Так вони і тягнули лямку — одна кроїла і шила, цілісінький день сидячи за швейною машинкою, інша — поралась у кухні біля плити, а дона Розилда справно керувала всім цим процесом. Жили скромно, розмірено, в очікуванні, коли на якомусь святі чи під час прогулянки з’являться раптом мандрівні лицарі, напаковані грошима і пишними титулами. Першою, під руку з нареченим, під вінець піде Розалія, а слідом за нею наречений поведе Флор, і обидві під звуки весільного маршу попрямують до вівтаря й увійдуть до кола сильних світу цього. Розалія — перша, бо вона старша.

Дона Розилда пильно вдивлялась у кожного, хто виникав на горизонті, очікуючи принца, всього у золоті, сріблі та діамантах. Іноді вона впадала у справжній відчай: а що, коли казковий принц так і не прийде? Адже саме пора йому з’явитися, не може ж вона все життя чекати, та й дівчата вже мріють про наречених. Он Розалії уже двадцять, а вона і далі невтомно крутить свою швейну машинку і, зітхаючи, поглядає у вікно — коли ж нарешті прийде по неї той герцог, граф чи барон? Це нестерпне чекання так затягнулося, аж Розалія вже мимоволі почала надумувати, як вона залишиться старою дівкою, а потім стане озлобленою, смердючою, буркотливою баберою, на що жартівливо натякав добрий дядько Порту, кепкуючи з аристократичних забаганок дони Розилди.

Часто Розалія мріяла, як зустріне судженого на вечірці, дорогою до тітки в Ріо-Вермельйо, на ранковому сеансі в кіно, за кермом автомобіля або ж — одягненого в біле з голови до ніг — на недільній регаті; він марився їй то веселим студентом, то серйозним ученим з товстими фоліантами під пахвою, то танцюристом, який хвацько виконував химерні па аргентинського танго, то романтиком, що млосно зітхає під звуки нічної серенади.

Дона Розилда теж чекала, і її нетерпіння посилювалося: коли, коли ж він з’явиться, той довгоочікуваний зять, мільйонер, лорд або лицар, доктор наук у чорній шапочці чи комерсант із Нижнього Міста, той какаовий або тютюновий плантатор, власник магазину чи бодай якоїсь маленької крамнички, або ж хоча б якийсь спітнілий ґринґо-бакалійник? Коли він нарешті з’явиться?

ОТАК ВОНИ І ЧЕКАЛИ… ТИЖНІ, МІСЯЦІ, РОКАМИ, ЗАВЖДИ НАПОГОТОВІ, ошатно вбрані, в охайній квартирі, а той жаданий лицар усе не з’являвся, як не з’являвся і молодий аристократ із Барри чи Ґраси, ні син какаового плантатора-полковника, ні успішний комерсант, ані галісієць, який розбагатів, важко працюючи на складах і пекарнях. Зате з’явився Антоніо Мораїс, власник ремонтно-механічної майстерні, майстер-самоук, у своєму робочому, чорному від мастила комбінезоні. З’явився він дуже вчасно, тому дівчата його з радістю прийняли. Розалія вже всі сльози виплакала, змирившись із долею самотньої старої дівки, а дона Розилда вже не мала сил цьому опиратися. Звісно, це не той зять, про якого вона мріяла, не зводячи очей із доньок, поки одна сиділа за швейною машинкою, а друга стояла коло розпеченої плити. Але з певних міркувань вона не могла більше протистояти загрозливому гніву і зухвалим витівкам своєї Розалії, отієї — кров із молоком — дівки, яка у її двадцять (з гаком) років щосили рвалася заміж.