Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

— Ви тільки погляньте, хто до нас завітав! Моя люба теща, моя друга матуся, серденько моє золоте, моя милосердна голубонька! А як там ваш язичок, добре підгострили? Сідайте сюди, моя пресвятая матінко, поруч зі своїм коханим зятечком, покопирсаймося разом у смітті Баїї…

І він вибухав гучним і завзятим сміхом, як цілком задоволена життям людина. Якщо його не засмучували прострочені векселі, нескінченні борги, постійний брак грошей і вічні пошуки їх на гру, то невже теща могла зіпсувати йому настрій? Вона ще до заміжжя дони Флор ненавиділа майбутнього зятя за його незмінно добрий гумор і за ставлення до неї.

Розлючена, вона покидала поле битви під гучний веселий регіт Гульвіси і відігравалася на Доні Флор, всіляко ганьблячи її позаочі на жвавих пліткарських посиденьках:

— Ноги моєї більше не буде в цьому триклятому домі, бісова дочко! Атож, залишайся зі своїм щеням отим… чоловіченьком, нехай він і далі ображає твою матір, яка виплекала, вигодувала тебе своїм молоком… Я йду, бо ще, не дай Боже, поб’є мене… А я, на відміну від тебе, зовсім не люблю ходити у синцях!..

Здавалося, дзвінкий сміх Гульвіси переслідував її навіть на вулиці, лунав у кожному закутку, і від його глузувань у дони Розилди голова йшла обертом. Якось вона була вкрай ошаліла, забувши про свій статус скромної вдови, і просто посеред залюдненої вулиці обернулась до вікна, з якого реготав її зятьок, і жбурнула в нього мало не цілою в’язкою бананів, оскаженіло сиплячи при цьому зневажливими та лютими словами:

— На тобі, скотиняро така, встроми собі їх сам знаєш куди!..

Це обурило перехожих, високоповажного професора Епамінондаса, наприклад, чи красуню дону Жізу.

— Геть не здатна себе опанувати… — осудливо промовив професор.

— Якась істеричка… — підтримала його вчителька.

Попри те, що дона Норма добре знала дону Розилду і не раз була свідком її лютих сварок, попри те, що вона вже звикла до її єхидства та уїдливості, пропри все це, стоячи там, у черзі до підіймача, дона Норма дивувалася.

Вона уявити не могла, що відраза тещі до зятя може сягнути таких масштабів; навіть після його смерті дона Розилда не сказала про небіжчика жодного співчутливого слова — нехай і нещирого, просто щоби підтримати розмову. Навпаки, вона не вгавала:

— Тут аж дихати стало легше після того, як сконав той пройдисвіт…

Дона Норма більше не могла стримуватися:

— Ну як можна таке казати! Ви, мабуть, дуже зла на Гульвісу?

— Ще б пак! А хіба нема з чого злитися? Волоцюга без копійки за душею, п’яниця ще й гравець… І воно влізло у нашу сім’ю, замакітрило голову моїй дочці і забрало нещасну з рідного дому, щоб жити на її гроші…

Звісно, він був п’яниця, гравець, нероба і поганий чоловік, міркувала дона Норма, але ж як можна так ненавидіти людину після її смерті? Хіба ж не личить, із поваги до мертвих, забувати всі їхні гріхи? Та дона Розилда була геть іншої думки:

— У нього язик повертався називати мене старою каргою, він ніколи не ставився до мене з повагою, насміхався… Обдурив мене, обвів довкола пальця, пошив мене в дурні, заподіяв мені купу неприємностей… І це я маю забути все тільки тому, що він мертвий і на цвинтарі? Лише тому?

ВІДІЙШОВШИ У КРАЩИЙ СВІТ, ПОКІЙНИЙ ЖИЛЬ, ТОЙ БЕЗХРЕБЕТНИЙ ТЮХТІЙ, покинув свою сім’ю у дуже скрутному, майже безвихідному становищі. У цьому разі фраза «відійти у кращий світ» мала аж ніяк не переносне, а дуже навіть пряме значення. Хоч би що чекало його в таємничому потойбіччі — рай, сповнений променистого світла, солодкої музики та ангелів, чи похмуре пекло з киплячими казанами, вологий лімб, вічне поневіряння у сидеричних колах, а може, і просто небуття, — будь-який із цих варіантів був кращий за його подружнє життя з доною Розилдою.

Худий і небалакучий, чимраз змарніліший і мовчазніший, сеу Жиль утримував сім’ю, продаючи не надто ходові товари, — це приносило скромний дохід, якого заледве вистачало на щоденне існування: буденні витрати, оплата квартири на другому поверсі на Ладейрі-до-Алву, одяг дітям; а також потурання буржуазній чваньковитості дони Розилди з її примхливими забаганками, прагненням жити у розкоші, як найзаможніші сім’ї, з її заповітною мрією потрапити у світські кола і належати до них. Доні Розилді здавалися огидними більшість її сусідів, обділених, на її думку, долею — продавці, державні службовці, касири та кравчині. Вона зневажала цих плебеїв, які не вміють приховати своєї бідності, цуралася їх, пихато поводилася з ними, вважаючи, що потрібно виявляти повагу лише «респектабельним родинам» — про це вона не раз казала покійному Жилю, спіймавши чоловіка на гарячому, коли він смакував пивце в компанії Казузи Безодні, лотерейного маклера і вимагача, якого вважали філософом і чи не найлегковажнішою людиною в кварталі. Прізвисько Безодня йому дали не випадково, Казуза любив випити, і його ненаситну горлянку можна було порівняти лише з безоднею.