Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

У коридорі між нефом та ризницею було споруджено щось на зразок вівтаря, де красувався вирізьблений з дерева ангел — скульптура невідомого автора XVII століття, — який дуже нагадував Гульвісу. Здавалося, Гульвіса був моделлю для скульптора: той же невинний і водночас безсоромний, ніжний і зухвалий вираз обличчя. Ангел стояв навколішках перед скульптурою святої Клари, пізнішої роботи у стилі бароко, і простягав до неї руки. Якось дон Клементе повів Гульвісу до вівтаря, щоб показати ангела; йому було цікаво, чи помітить той схожість? Побачивши ангела, Гульвіса розсміявся.

— Що тебе так розвеселило? — запитав священик.

— Нехай простить мені Господь, отче… Але чи вам не здається, що ангел клеїться до святої?

— Що, що він робить? Та що ти таке кажеш, Гульвісо?

— Ви мені, отче, вибачте, але в цього ангела обличчя зальотника… Він зовсім не схожий на святого… Погляньте лише на його очі… який хтивий погляд…

Повернувшись до вівтаря і піднявши руки для благословення, священик знову почув злісний шепіт: злий дух досі витає посеред нас! Ах, ці нечестиві вуста! Буркотливі, завше всім незадоволені баби! Жалюгідні і скнаристі старі діви на чолі з Розилдою, «Хай простить їм Господь, бо нескінченна є доброта його!»

— Скільки та бідолашна натерпілася від нього. Вона їла хліб, замішаний дияволом…

— Та їла, бо сама хотіла, хто їй винен… Чи не казала я їй і не раз… Якби не була така вперта, то послухалася б старшу… Я зробила все, що могла…

Так просторікувала дона Розилда, мати дони Флор, яка в своїх безкінечних напучуваннях радше скидалася на мачуху.

— Але ж ця красуня вперлася рогами… От — Бог свідок, — навіть чути нічого не хотіла, все робила по-своєму… І до кого притулилася, де собі прихисток знайшла…

Промовивши це, вона подивилася в той бік, де молитовно вклякла її сестра дона Літа, і додала:

— Замовляти панахиду для цього пройдисвіта — це все одно, що жбурляти гроші на вітер або ж набивати кендюх священику…

Дон Клементе махнув кадилом, пустивши пелехи ладану проти смердючого диявольського духу, що виходив із уст богомолок. Він зійшов з вівтаря, зупинився перед доною Флор, лагідно поклав руку їй на плече і сказав так, щоб його почуло це злісне, отруєне, трухляве збіговисько:

— Навіть грішні ангели знаходять собі місце поруч із Богом, у його благодаті.

— Ангел… Та будь він проклятий!.. Він був істинний виплодок пекла… — просичала дона Розилда.

Дон Клементе, ледь згорбившись, попрямував через неф до ризниці. У коридорі він зупинився перед ангелом, споглядаючи цю дивну скульптуру, де невідомий художник майстерно зобразив одночасно і грацію, і цинізм. Що відчував він тоді, що хотів втілити в цьому образі? Сповнений земних пристрастей, ангел розпусним поглядом пожирав бідну святу. «Хтиві очі, — як зауважив тоді Гульвіса, — нахабна посмішка, безсоромний вираз обличчя». Точнісінько як у Гульвіси. Такої схожості дон Клементе ще ніколи не бачив! Та чи не помилився він, дон Клементе, поспішивши долучити Гульвісу до благодаті Господньої?

Він підійшов до вибитого у кам’яній стіні вікна і глянув на подвір’я монастиря. Тут зазвичай Гульвіса сідав на огорожу, біля ніг його хлюпало море, по якому снували вітрильники. Тоді він казав:

— Якби Господь був всемогутній, отче, то зробив би так, щоб «17» виграло дванадцять разів поспіль. Оце справді було б чудо із чудес! Я прийшов би тоді сюди і засипав усю церкву квітами…

— Господь не грає в ігри, сину мій…

— Тоді, отче, як він може знати, що добре, а що погано. Його не проймає та агонія, яку відчуває гравець, коли бачить, як крутиться кулька рулетки, коли він ризикує останньою фішкою і серце його от-от вистрибне з грудей…

І довірливо, немов про секрет, відомий лише йому і священику, Гульвіса питав:

— От звідки Господові таке знати, отче?

Тим часом дона Розилда, стоячи на паперті, пасталакала далі:

— Викинуті на вітер гроші… Ніяка заупокійна не врятує того волоцюгу. Бог справедливий!

Із глибини церкви, попід руку з доною Жізою та доною Нормою, вийшла Дона Флор у мантильї, що приховувала її згорьоване лице. У блакитному і прозорому ранковому повітрі плив храм, немов кам’яний корабель.

ЛИШЕ ДО ВЕЧОРА КАРНАВАЛЬНОГО ВІВТОРКА ЗВІСТКА ПРО СМЕРТЬ ГУЛЬВІСИ СЯГНУЛА Назаре-дас-Фаріньяса, де жила дона Розилда в домі свого одруженого сина-залізничника, отруюючи життя невістці, яку перетворила на свою рабиню. Не гаючи часу, вона вирушила в Баїю післякарнавальної Попільної середи [10] Попільна середа — за статутом римо-католицької церкви перший день Великого посту. — такої ж нудної, як і сама дона Розилда, якщо вірити її зятю, Антоніо Мораїсу. Він завжди казав про неї: «Це не жінка, а післякарнавальна Попільна середа, вона вбиває будь-яку радість». Прагнення якомога менше спілкуватися з тещею, безсумнівно, було однією з причин, чому Мораїс уже кілька років жив у передмісті Ріо-де-Жанейро. Вправний механік, він прийняв запрошення свого друга і подався шукати щастя на півдні, де досягнув неабияких успіхів. Навіть під час відпустки він волів не з’являтися в Баїі, «поки ця мегера отруює там повітря».