Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— Добре, йди, вчися гарно і будь слухняним, — не мала нічого проти мама.

Петрусь знову виліз крізь віконечко надвір: сніг, що перетворився в кригу, не дозволяв розчистити кучугуру перед дверима, взяв санчата і, всівшись на них, помчав униз. На замерзлому снігові вони набрали такої шаленої швидкості, що хлопець просто не міг їх спинити, щоб не перевернутися. Ще раз падати на тверде та ще й так стрімко їдучи, не хотів, тож проскочив Дьорфлі й помчав далі, в сторону Маєнфельда. Нарешті санчата виїхали на рівнину й спинилися. Петрусь звівся на ноги і почав розглядатися, куди його занесло. Він був десь посередині сусіднього Маєнфельда. Тож подумав, що до школи все одно не встигнути: заняття вже давно почалися, а йому треба ще добру годину підніматися вгору. Петрусь мудро вирішив повертатися назад без поспіху і дійшов до Дьорфлі, коли Гайді вже прийшла зі школи та сідала з дідусем пообідати. Хлопець зайшов до них не просто так: у нього була думка, якою неодмінно треба було поділитися і то негайно.

— Всьо, — проголосив Петрусь, зупинившись посеред кімнати.

— Як, всьо? Генерале, — це звучить лячно й войовничо, — зауважив дідусь.

— Всьо, сніг твердий!

— Ура-а-а! Ура! Я тепер можу піти до бабці, — затріумфувала Гайді, яка відразу второпала, що Петрусь хотів сказати. — А чого ти не прийшов до школи? Тепер так добре з’їжджати на санчатах, — у Гайдиних словах був докір, вона вважала, що не слід прогулювати заняття, коли є можливість піти до школи.

— Задалеко заїхав, не міг сі спинити. [21] Не міг зупинитися.

— Взагалі, це називається дезертирством, — втрутився дідусь, — і за нього, відповідно до військового статуту, добряче крутять вуха. Чув?

Петрусь перелякано натягнув шапку якнайглибше, бо нікому він так не довіряв і нікого так не шанував як Вуя з полонини.

— Ганьба такому ватагові, який тікати любить, і встидно [22] Соромно. такому має бути більше як іншому, — продовжував Вуй соромити його, — ти тільки уяви собі: одна твоя коза пігнала [23] Побігла. наліво, решта направо, не слухають тебе більше та поводяться, не так, як худобині в отарі належить. І шо будеш тоді робити?

— Налуплю [24] Поб’ю. одну з другою, — зі знанням справи відповів пастух.

— А якби якийсь хлопчина поводив себе як ті нерозумні кози, і його трохи натовкли по одному місці, шо бись на то сказав, га?

— А так йому і треба, — відповів Петрусь.

— Ну, козячий генерале, сам визначив, шо тобі належиться. Ото як ще раз проїдеш повз школу, замість того, щоб там сидіти і мудрому вчитися, приходиш до мене і маєш те сповна. Зрозумів?

Тільки тепер Петрусь второпав, куди вітер віє, і що саме його мають на увазі, порівнюючи з неслухняною козою. Це глибоко вразило хлопця, крім того він почав з острахом та крадькома розглядати кутки кімнати, чи не стоїть де знаряддя для послуху, яке сам використовував для кіз, щоб навчити їх уму-розуму.

Проте Вуй, очевидно, не збирався використовувати найрадикальніші методи навчання, а лише дружелюбно сказав:

— Та ней там. [25] Та добре вже. Ходи до нас, пообідаємо разом. Після того підете з Гайді до тебе додому. Вечером [26] Ввечері. проведеш її назад, а я тобі щось на вечерю зготую.

Петрусь вельми втішився несподіваному повороту до більш приємних речей, і аж засяяв від задоволення. Отож, не зволікаючи, всівся поруч із Гайді. Але та вже наїлася, бо як почула, що відвідає бабусю, то від радості й дивитися на їжу не хотіла, і посидіти за компанію за столом не мала ніякого бажання. Вона підсунула свою тарілку з великою картоплиною та печеним козячим сиром Петрусеві, який і так отримав від дідуся повну тарілку їжі. Ця обставина аніскілечки не завадила йому: апетиту вистачало і на дві порції. Гайді тим часом побігла до шафи за пальтечком, яке отримала в подарунок від Клари. Тепер у теплому пальті була добре захищена від холоду і готова підніматися на полонину. Дівчинка стала біля Петруся, і коли той «звільнив» тарілку від останньої картоплини, категорично заявила: «Ідемо!» — і першою вийшла на вулицю. Вона мала багато чого розповісти йому: в новому хліві Білка і Бурка геть нічого не хотіли їсти, стояли, сумно понурившись, і за цілий день навіть ні разу не мекнули. А коли вона спитала дідуся, чому вони такі зажурені, той відповів, що кізки зараз почувають себе так само, як їй було у Франкфурті, бо за все життя ні разу не сходили з полонини.

— Петрусю, ти маєш колись відчути, як це воно: бути не вдома, — додала під кінець розповіді Гайді.