Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

Він підійшов до ще одних дверей і зайшов у малесеньку кімнатку. Дідусеве ліжко стояло тут. Але у кімнатці також були двері, які Гайді одразу прочинила, бо їй дуже кортіло подивитися, що за ними. Те, що вона побачила, змусило її завмерти від здивування ще на порозі. За дверима було приміщення, яке нагадувало кухню, але таке величезне! Такої великої кухні дівчинка ніколи не бачила. Дідусь чимало тут полагодив, проте зробити ще треба було дуже багато: стіни розтріскалися, і в наскрізних шпарах та дірах аж висвистував вітер. Частину таких отворів дідусь позакривав дошками, і тепер приміщення виглядало так, наче на стіни понавішували дерев’яні шафки. Величезні та старезні двері укріпив цвяхами та поскручував дротами. Тепер вони щільно зачинялися, і вже не видно було руїн колишніх кам’яних стін, вкритих густим чагарником, де жила сила-силенна ящірок та усіляких жуків.

Гайді сподобалася її нова домівка. Після переселення, коли прийшов Петрусь, щоб побачити, як їй на новому місці, вона впевнено водила його помешканнями, бо перед тим старанно оглянула всі кути та закутки, нишпорила кругом доки не задовольнила свою цікавість усіма дивними чи незвичними місцями. За пічкою спалося просто чудово, але кожного ранку, коли Гайді прокидалася, їй щоразу видавалося, що вона на полонині, і треба вибігти на вулицю та подивитися, чому ялини за хатиною більше не шумлять. Чи часом не вкрило їх віття густим снігом? Отож кожного ранку дівчинка крутила спросоння головою, аж поки не згадувала, де вона тепер. Після цього відчувала якусь тугу, щеміло та стискалося сердечко, бо вона не на полонині. Проте вже за якусь мить чула, як дідусь розмовляє з Білкою та Буркою, а кізки голосно та радісно мекають, ніби кличуть: «Та ходи вже до нас, чого ти так довго?!» Гнітюче відчуття відступало й дівчинка переконувалася, що вона таки вдома. Отож якомога скоріше зривалася з ліжка і стрімголов мчала у велику стайню, до кізок. На четвертий день після переселення Гайді почала непокоїтися:

— Як там у горах бабця? Вона ж не може довго залишатися сама. Сьогодні мушу піднятися на полонину та провідати її!

Дідусь заперечив:

— Ні, не сьогодні і навіть не завтра, — сказав, — у горах навалило снігу, і він далі падає. Дивись, навіть Петрусь не сходить додолу. Таку малечу, як ти, зразу снігом замете і не знайдеш. Таки мусиш, дитино, почекати, зак сніг зверху замерзне, і тоді по тій замерзлій шкірочці можеш іти сміло.

Чекати доки замерзне сніг, було для Гайді справою дещо сумною, проте життя на новому місці таке бурхливе! Стільки всього треба залагодити, і за кожним разом щось новеньке та цікавеньке. Тепер кожного ранку та після обіду мала ходила до школи. І вчилася, треба сказати, старанно. З Петрусем дівчинка там не бачилася, бо той туди майже не ходив. Сільський учитель був людиною співчутливою і казав час від часу:

— Як мені видається, Петрусь знову не прийшов. Ходити до школи — йому на користь. Але в горах багато снігу, і він не може зійти в долину.

Проте під вечір, коли заняття закінчувалися, Петрусь усе ж приходив, але не до школи, а до Гайді в гості.

Минуло кілька днів, і нарешті ненадовго виглянуло сонечко, яке злегка пригріло нескінченні білі рівнини. Виглянуло і майже одразу сховалося за горами, ніби не сподобалося йому те, що воно побачило взимку. Не те, що влітку, коли око приємно тішать зелена травичка та різнокольорові квіточки. Величезний місяць, який постав під вечір на небозводі, виявився не таким вередливим і всю ніч справно висвітлював блідим сяйвом полонину. Наступного ранку вона вилискувала та переливалася різними кольорами, немов велетенський кристал. І коли Петрусь повторив процедуру виходу надвір, тобто вистрибнув із віконця, то не шубовснув у м’яку снігову перину, а неочікувано гепнув на тверде й проїхав неконтрольовано трохи вниз, немов санчата без господаря. Здивований хлопець зіп’явся на ноги й щосили затупав ногою по сніговій тверді, щоб іще раз, вже не так болісно, переконатися, що таке можливе. Але сніг був дуже твердим: як він не бив об нього каблуками, ледве зміг виколупати кілька дрібненьких крижаних скалок. Полонина замерзла на камінь. Зрештою Петрусь, незважаючи на болісне падіння, був задоволеним, бо знав, що тепер Гайді зможе підніматися до них у гості. Він швиденько зайшов до хати, похапцем поснідав, поспіхом ковтаючи молоко, яке мама поставила на стіл, запхав у кишеню кусень хліба і вже на ходу промовив:

— Я до школи.