Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

Сьогодні, після того як Петрусь з козами побігли на пасовисько, а вони з дідусем поснідали, вона теж взялася за прибирання, проте ніяк не могла його закінчити. Надворі було так гарно! Кожної хвилі відбувалося щось і заважало їй прибирати. Ось через розчахнуте вікно заглянуло веселе сонечко, ніби покликало: «Вийди надвір, Гайді, виходь!» Дівчинка вибігла з хати. Вся хатина була огорнута сонячним сяйвом, сонечко вилискувало на горах та щедро посилало промені в далеку долину. Трава на схилі так привабливо вилискувала золотом, що дівчинка просто не змогла повернутися до роботи. Вона присіла на хвильку й почала милуватися. Але нараз нагадала собі, що залишила стілець триногу просто посередині кімнати, а стіл ще не прибрано після сніданку. Дівчинка зірвалася на рівні ноги й метнулася у хатку. Але не пройшло й кілька хвилин, як вітер так сильно засвистав у гіллі ялин, що Гайді не змогла не послухати цієї чарівної музики і мусила вибігти пострибати в такт гілкам, які гойдалися туди-сюди. У дідуся завжди була якась робота в шопі за хатиною. Час від часу він ставав у дверях і з посмішкою спостерігав за підтанцьовуваннями малої. Він саме повернувся в шопу, коли Гайді голосно скрикнула:

— Дідусю, ді-ду-сю, ходи сюди!

Старий швидко вийшов, був трохи переляканим, бо подумав, чи не трапилося часом якої біди. Побачив, як Гайді біжить до схилу гори, по якому в’ється стежка зі села, і голосно вигукує:

— Вони приїхали, приїхали! Он першим пан лікар іде!

Дівчинка кинулася назустріч старому другові. Пан лікар простягнув у привітанні руку їй назустріч. Мала, добігши, ніжно обхопила її долоньками і радісно загукала:

— Доброго дня, пане лікарю! Дякую тисячу тисяч разів!

— Слава Богу, Гайді! А за що ти мені дякуєш? — з дружелюбною посмішкою запитав той.

— За те, що змогла знову повернутися до мого дідуся, — пояснила вона.

Лице лікаря осяяла внутрішня радість. Він не сподівався на такий шалений прийом. Піднімався у гори, заглибившись у відчуття самотності, тож навіть не зауважив красот природи навкруги. Думав, що тепер Гайді заледве його впізнає, бо бачилися вони не так часто. Отож потерпав, що може прийти й розчарувати, бо не його, а своїх друзів сподівалася в гості. Проте насправді все виглядало інакше: мала щиро раділа й, сповнена вдячності та любові, не відпускала його руки.

— Йдемо, Гайді, — промовив із батьківською ніжністю, — веди мене до свого дідуся і показуй хатку, в якій живете.

Але та стояла і зі здивуванням дивилася вниз, на підніжжя гори.

— А де ж Клара і бабуся? — спитала нарешті.

— Ну, знаєш, я тобі зараз розповім щось таке, від чого не тільки ти засмутишся, але й мені шкода буде, — сказав лікар. — Розумієш, я сам приїхав. Клара була серйозно хвора, вона не може тепер подорожувати, тому бабуся також не приїде. Але весною, як день стане довшим, а погода теплою, вони обов’язково приїдуть.

Гайді засмутилася. Вона ніяк не могла усвідомити, як все, що досі виглядало певним, в один прекрасний момент розсипалося в друзки. Стояла якусь хвилю непорушно, знічена несподіванкою. Лікар теж мовчав, і все навколо неждано стихло, тільки нестримний вітер продовжував висвистувати сопілкою у вітті ялин. Та ось Гайді опам’яталася, нагадала собі, чого збігала додолу: любий пан лікар приїхав до неї в гості. Мала глянула на нього. Якийсь смуток світився в його очах. Це вперше, з часу їх знайомства, з таким болем дивився на неї. Гайді стало шкода лікаря. Вона не могла витримати, коли хтось сумував. І, звичайно, причина його смутку (як думала Гайді) в тому, що Клара й бабуся не змогли приїхати. Дівчинка швиденько зміркувала, чим би втішити друга.

— Не так вже й довго до весни чекати. Ось вона настане, і вони будуть уже тут. У нас в горах весна набагато швидше приходить, і швидко стає тепло. Коли вони приїдуть, то зможуть надовше залишитися. Кларі це точно сподобається. А зараз ідемо нагору, до дідуся.

І, тримаючи його за руку, пішла з ним до хатинки. Гайді так хотілося підбадьорити пана лікаря, що по дорозі вона ще раз почала його переконувати про недовгу зиму та довгі й теплі літні дні, які так швидко наступають після холодів, що й оком не встигнеш зморгнути. Ці втішання справили благодатне враження і на неї. Тому, коли вони підійшли до дідуся, дівчинка весело гукнула:

— Вони ще не приїхали, але скоро приїдуть!

Лікар не був для старого незнайомцем, бо дівчинка багато про нього розповідала, тож він простягнув йому руку, сердечно вітаючи у себе вдома. Чоловіки всілися на лавці коло хижки, де знайшлося місце й для Гайді, пан лікар дружелюбно кивнув до неї, щоб вона сіла поруч. Кляссен розповів, як до подорожі в гори його спонукав пан Зеземанн, хоча мусить визнати, що ідея зовсім непогана, бо він уже давно не відчував себе таким здоровим та бадьорим, як тут. І шепнув Гайді на вушко, що незабаром на гору принесуть щось із Франкфурта, і воно потішить її набагато більше аніж старий доктор, їй стало дуже цікаво, що ж це буде. Дідусь почав схиляти лікаря до думки, проводити погожі осінні дні на полонині або, в крайньому випадку, приходити до них якогось гарного дня в гості, бо запросити пожити в хатині він, на жаль, ніяк не може: там немає місця для проживання двох дорослих чоловіків та дитини. Дідусь порадив гостеві не повертатися до Рагаца, а винайняти на деякий час квартиру в Дьорфлі. В селі є пансіонат, де він може знайти скромненьку, проте цілком пристойну кімнату. Тоді пан лікар може кожного ранку підніматися до них на полонину, де йому, безперечно сподобається, вважав Вуй, крім того він міг би поводити його по горах, показати різні красиві місця або ж повести туди, куди сам захоче. Кляссену ідея припала до душі й він твердо вирішив скористатися пропозицією та поселитися на деякий час в Дьорфлі.