Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

Зайшов Себастян і сильним ривком примостив тюк собі на плече, бо мав, не відкладаючи, віднести його до будинку лікаря.

Зарожевіло верхів’я гір та небо над ними, дмухнув над горами свіжий ранковий вітерець, заплутався у лапатому гіллі старезних ялин за хижкою та й загудів, розхитуючи його туди-сюди. Гайді прокинулася, вітер у гіллі завжди будив її спозаранку. Музика вітру відлунювала в душі малої, нестримно тягнула під ялини. Дівчинка зіскочила з ліжечка, не маючи часу привести себе до ладу після сну. Зрештою, вона обов’язково вмиється, розчешеться і таке інше, бо Гайді вже дуже добре знає, що потрібно виглядати охайною та чистою. Проте поки що швиденько злазить драбинкою з горища; ліжко дідуся вже застелене; вона вистрибом біжить надвір. Біля дверей стоїть дідусь і пильно розглядає зоряне небо. Він так робить кожного ранку, щоб дізнатися чи погожа буде сьогодні днина.

По небу пробігають рожеві баранчики хмаринок, і воно все більше і більше синішає. А онде забарвилося чистим золотом, і сяйво це розливається по небокраю та забарвлює пасовиська. Ось-ось із-за високих гір вирине, провіщаючи ранок, ясне сонечко.

— Як гарно! Як тут гарно! Доброго дня, дідусю! — вигукнула Гайді.

— Ого, то ти вже встала? — привітався той із нею за руку.

Гайді побігла підстрибом під ялини й застрибала там від радості. Так приємно завивав та посвистував серед густого гілля, колихаючи його, свіжий подих вітру. Дівчинка за кожним новим його поривом, який голосно виспівував у верхів’ї дерев, підстрибувала все вище та вище, підспівуючи.

Тим часом дідусь пішов у кошару, подоїв Білку та Бурку, вимив і вичистив, готуючи їх на пасовисько та вивів чекати на решту кіз. Як тільки Гайді вздріла своїх подружок, кількома стрибками домчала до них і, обхопивши за шиї, почала ніжно з ними вітатися. Кізки радісно та довірливо мекали, і кожна намагалася продемонструвати дівчинці більшу симпатію, тож якомога ближче тулилися головами до плечей малої, мало не розчавлюючи її. Але дівча не боялося, що котрась із кізок може з великої любові завдати болю. Коли вельми палка Бурка починала занадто тиснути головою, Гайді завжди казала: «Та ну, Бурцю, ти вже починаєш буцати, як Великий Турок». Кізка одразу подавалася назад і, демонструючи порядність, ставала поруч. А Білка, дивлячись на неї, і собі поважно задирала голову, її аристократичний вигляд начеб свідчив: «Ніхто не зможе мені дорікнути, що поводжуся ніби нахаба Турок». Потрібно сказати, що сніжно-біла Білка завжди вела себе трішечки вишуканіше, ніж її подруга, простакувата коричнева Бурка.

Та ось знизу пролунав голосний свист Петруся, і за якусь хвилю до хатини вистрибом підійшла отара. Гайді миттєво опинилася межи кізок, які бурхливо та радісно почали з нею вітатися, штовхаючи її то з однієї сторони, то з іншої. Гайді привітно торкалася кожної і помаленьку пробиралася до вічно полохливої Сніжки, яку більші та нахабніші постійно відштовхували, коли та намагалася підійти.

На полонину вийшов Петрусь-козопас і пронизливо свиснув, маючи на меті відігнати кізок від дівчинки, бо сам хотів з нею перебалакати. Кізки відреагували, правда з великою неохотою, тож Петрусеві довелося проштовхуватися між ними, поки нарешті став перед нею.

— То що, може, хоч сьогодні підемо разом на пасовисько, — з притиском звернувся пастушок до дівчинки.

— Ні, Петрусю, — вкотре почала виправдовуватися Гайді. — Вони можуть кожної хвилі приїхати з Франкфурта, мушу, сидіти вдома і чекати.

— Та чув я то і вже не раз, — незадоволено пробурчав Петрусь.

— Але так буде, доки вони не приїдуть, — пояснювала дівчинка. — Чи ти думаєш, що вони приїдуть аж з Франкфурта до мене в гості, а мене вдома не буде?

— Хай у Вуя на тебе почекають, — вперто не погоджувався Петрусь.

Зі сторони хатини почувся дужий голос дідуся:

— Агов, військо далі не марширує. Чи то фельдмаршал десь блудить, чи вояки дезертирували, з поля бою повтікали?

Петрусь блискавично вхопив свого прута, зацьвохкав ним, і кози, які добре знали цей небезпечний для їхньої шкури звук, рвонули вгору, а він бігцем за ними.

З того часу як Гайді повернулася додому, вона почала братися за роботу, про яку раніше й подумати не могла. Кожного ранку вона застеляла своє ліжечко і так довго вигладжувала його долоньками, доки воно не ставало гладеньким та рівненьким. Після того наводила лад у хатинці: розставляла на свої місця стільці, а все, що лежало абияк, відразу потрапляло до шафи. Потім брала ганчірку і так довго витирала стола, доки він не ставав лискучим, як дзеркало. Коли дідусь повертався до хати, то задоволено промовляв щось на кшталт: «Та в нас кожного дня неділя, так поприбирано. Не дурно Гайді побувала на чужині».