Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— Так, Гайді, безперечно тут дуже красиво! Але як ти гадаєш: чи може відчути радість від усієї цієї краси той, хто прийшов сюди з горем у серці?

— Та ні! — вигукнула Гайді, — тут не буває горя на серці, смуток можна знайти лише у Франкфурті.

Лікар Кляссен ледь всміхнувся, але його посмішка зараз же згасла, і він продовжив:

— А якщо хтось принесе всю свою печаль з Франкфурта сюди, на полонину, що йому тоді робити?

— Якщо не знаєш, що ж далі робити, треба до любого Господа звернутися, — впевнено відповіла мала.

— Так, дитино, це дуже хороша думка, — зауважив лікар, — але якщо те, що наганяє тугу, його, Божа воля, що тоді сказати любому Богові?

Гайді замислилася. Вона була впевненою, що Бозя розрадить будь-яке горе і допоможе в нещасті. Отож, опираючись на пережите, шукала відповіді на запитання лікаря.

— Тоді треба чекати, — заявила вона після кількох хвилин роздумів, — чекати і завжди казати собі: любий Господь через інших шле мені радість, але її просто потрібно вчасно помітити. Для цього треба спинитися, стати на хвилю тихо, не квапитися. Тоді стане зрозуміло, що всі дії Господні на благо, цього просто наперед не побачиш, особливо коли відчуваєш лише щось дуже сумне і вважаєш, що так буде завжди.

— У тебе щира віра, дитино, маєш її берегти, — сказав лікар. Деякий час він мовчки дивився то на велетенські скелі, то в зелену глибоку долину. А потім продовжив: — Знаєш, Гайді, тут може отак хтось сидіти, а в нього темрява перед очима, немовби велика тінь все накрила, і він не бачить вже краси навколо себе. Тоді хочеться сумувати, тужити вдвічі сильніше, хоча навколо така краса. Розумієш, про що я?

Після його слів дівчинка відчула якийсь легкий смуток на серці, а щойно воно тріпотіло від щастя та радості. Приклад темряви перед очима нагадав їй бабцю Петруся-козопаса, що вже ніколи не побачить світлого сонечка та краси гір. Серденько малої стиснулося від жалю, який збільшувався з кожним разом, коли вона про це думала. На хвилю замовкла, бо вся її радість пропала, а потім сказала:

— Так, я розумію, про що ви. Проте знаю одне: в такому випадку треба читати пісні з бабциної книжки, вони розвіюють темряву в очах, а деколи стає навіть настільки світліше, що стаєш радісним. Так вона казала.

— Ти про які пісні, Гайді?

— Я знаю про сонце й красивий сад та кілька інших довгих віршів, які бабці по три рази читаю, бо вони їй дуже до вподоби, — відповіла мала.

— Ну то розкажи мені. І я хочу їх почути, — лікар вмостився зручніше, щоб уважно слухати.

Гайді зімкнула руки і хвилю зосереджувалася.

— Мені почати з цього місця, де бабця завжди каже: «після цих слів віра знову повертається в серце»?

Лікар кивнув на знак згоди.

Гайді почала:

Гайді перестала декламувати, бо не була певною, що лікар її слухає: Кляссен закрив долонею очі й, видавалося, непорушно завмер. Мала подумала, що, можливо, він задрімав. Отож вирішила почекати, доки прокинеться й коли захоче ще послухати, то вона розповідатиме далі. Запала тиша. Лікар мовчав, хоч і не спав, занурився в спогади про давно минулі дні. Ось він, ще зовсім малюк, стоїть коло кріселка доброї матусі, а вона пригорнула його рукою і читає пісню, яку щойно декламувала Гайді. Як давно він не чув цієї пісні! Лікар наче знову почув голос матері, побачив її добрі очі, які з любов’ю дивляться на нього. Як тільки мала почала декламувати, лікар почув ласкавий голос, що промовляв до нього. Він мусив прислухатися до цих слів, слідувати подумки за цим голосом. Отож лікар ще довго мовчки сидів, прикривши лице рукою. Коли ж нарешті виринув зі споминів та забрав руку з очей, то побачив Гайді, яка зі здивуванням дивиться на нього. Лікар взяв її за руку: