Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— Гляди, оминай Вуя з полонини, як побачиш на дорозі. Він може тобі щось зле заподіяти.

Старий до нікого не обзивався. Він крокував навпростець у долину, де продавав сир, а на продане купував хліб та м’ясо: поповнював свої харчові запаси. Коли проходив, люди, зібравшись по двоє, по троє, одразу починали пліткувати у нього за спиною. Кожен мав що сказати. Вуй, мовляв, щоразу, має все більш страшніший та відлюдькуватіший вигляд. І на привітання не відповідає. Всі сходилися в одному: дитині нечувано поталанило втекти від такого нелюда, всі ж бо бачили, як мала бігла геть, так летіла, ніби боялася, що старий за нею женеться, щоб нікуди не пустити. З усіх жителів села лише сліпа бабуся Петруся-козопаса не вважала Старого відлюдником, що з’їхав з глузду. Кожному, хто приходив забрати замовлення або замовити домоткане полотно, стара раз за разом повторювала, яким хорошим та турботливим дідусем він був для Гайді. Як старий допоміг їй, бідній сліпій, та її доньці. Як деколи приходив після обіду, обходив довкола хати, підправляв, прибивав. Без його допомоги їхня хата давно б завалилася. Розповіді старої, доходили й до села. Проте більшість із тих, хто це чув, говорили, що стара вже зовсім здала. Не так все сприймає, бо, мабуть, вже й чути почала погано. Про що вона може говорити, коли нічого не бачить!

Вуй із полонини перестав приходити до Петруся-козопаса. Проте хатину він відремонтував на славу: який би вітрище не дув, вона витримувала все, і ніде нічого навіть не скрипіло. Тепер усі свої дні сліпа бабуся починала зітханнями. Жоден із них не проходив, щоб вона, скаржачись, не казала: «Ох, разом з дитиною забрали від нас усе хороше. Всю радість від нас забрали. Дні такі порожні тепер. От хоч би раз іще, перед тим, як померти, змогла послухати Гайді…».

У домі Зеземаннів, у Франкфурті, в зручному інвалідному візку лежала їхня хвора донечка Клара. В цьому візкові, у якому її перевозили з кімнати в кімнату, вона проводила увесь день. Клара саме перебувала в покої для навчань. Ця кімната межувала з великою їдальнею. Тут була сила-силенна всіляких апаратів та пристроїв для того, щоб дівчинка відчувала себе комфортно. Все свідчило, що Клара проводить тут досить багато часу. Величезна та красива шафа зі скляними дверцятами та полицями, заставленими книгами, наводила на думку, чому кімната так називається: у цьому приміщенні паралізована щодня мала уроки.

Личко у Клари було видовжене та бліде, волошково-синіми очима дівчинка дивилася на великий настінний годинник: стрілки на ньому пересувалися чомусь надзвичайно повільно. Зазвичай Клара ніколи не була зухвалою і не виявляла нетерплячки, проте сьогодні був інший день.

— А що, панно Роттенмаєр, іще не час?

Та, до кого вона звернулася, сиділа за маленьким робочим столиком і вишивала. Одягнена вона була в щось невизначеного покрою і таємничої форми, на кшталт сака [8] Сак — жіноче півпальто. з високим коміром. Одяг підкреслював бундючність його власниці. Загальну картину пихи доповнювала зачіска у вигляді купола. Панянка Роттенмаєр служила у Зеземаннів довший час. Вона замінила їм померлу економку. Тобто панна вела господарство і наглядала за всією прислугою. Пан Зеземанн проводив багато часу в поїздках, тому віддав управління домом в її руки, але з однією умовою: його донька має вирішальне право голосу, і ніщо не повинно суперечити її бажанням.

Тоді ж, як, демонструючи нетерпіння, Клара вже вдруге цікавилася, чи не пора вже прийти тим, на кого вона чекає, внизу, перед вхідними дверима, стояла Дорка, тримаючи за руку Гайді, та питала кучера Йоганна, той саме зліз із козлів карети, чи не запізно потурбувати панну Роттенмаєр.

— То не до мене, — буркнув кучер, — дзвоніть у двері, на то Себастян у коридорі.

Дорка зробила так, як веліли. І сходами спустився лакей у лівреї з великими круглими гудзиками і такими ж великими та круглими очима на фізіономії.

— Я б хотіла спитати, чи не запізно попросити панянку Роттенмаєр, щоб вона мене прийняла, — повторила тітка Дорка.

— Це не моя компетенція, — відповів лакей. — Зверніться до покоївки Тінетти, це дзвінком нижче.

Після цих слів, нічого більше не пояснюючи, Себастян щез. Дорка навіть не встигла очима кліпнути.

Вона натиснула на дзвінок нижче. Тепер на сходах з’явилася покоївка Тінетта. З іронічним виразом обличчя та сліпучо білим головним убором на маківці.

— Що там таке? — спитала вона, навіть не зійшовши додолу. Дорка знову повторила своє прохання. Покоївка Тінетта щезла ще швидше ніж Себастян, проте за мить з’явилася знову і прокричала: