Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

— Що сталося, Саллі? — запитав Філіп.

Вона відповіла, дивлячись не на нього, а прямо перед собою:

— Не знаю. — На дівоче обличчя лягла тінь.

Він одразу збагнув, що вона мала на увазі. Серце раптово загупало, і Філіп відчув, як кров відлила від обличчя.

— Ви про що? Невже ви боїтеся, що… — Він застиг і не міг зробити жодного кроку. Йому ніколи не спадало на думку, що щось таке може статися. А потім Кері побачив, як затремтіли дівочі вуста і як вона намагається не розплакатися.

— Точно не впевнена. Може, все буде гаразд.

Вони мовчки дійшли до рогу Ченсері-лейн, де завжди прощалися. Саллі простягнула руку і всміхнулася.

— Не турбуйтеся через це. Сподіватимемося на краще.

Філіп пішов геть, а думки штовхалися у нього в голові. Яким дурнем він був! Це перше, що спало йому на думку, — ницим, жалюгідним дурнем; і Філіп повторював це собі в нападі гніву дюжину разів. Як він міг у таке вплутатися? І водночас, попри те що думки в голові переслідували одна одну, раптом здалося, наче вони застигли на місці, безнадійно заплутавшись, мов шматочки головоломки в нічному кошмарі. Філіп запитав себе, що збирається робити. Майбутнє так виразно виднілося перед ним, усього, чого він прагнув, можна було торкнутися рукою, а тепер його немислима дурість звела нову перешкоду. Кері ніколи не вмів протистояти тому, що вважав вадою у своєму рішучому прагненні жити добре впорядкованим життям, — своїй пристрасті до майбутнього. Тож, щойно влаштувавшись на роботу до шпиталю, він узявся до організації майбутніх подорожей. Раніше він намагався не складати занадто детальних планів — це лише засмучувало; але тепер, коли мета була такою близькою, Філіп не бачив нічого поганого в палкому бажанні, якому неможливо було протистояти. Перш за все Філіп збирався податися до Іспанії. Він любив цю країну всім серцем. І досі її атмосфера, романтика, кольори, історія та велич надихали Філіпа. Він відчував, що Іспанія має для нього особливу інформацію, яку не вдасться знайти в жодній книжці. Він знав її старі міста так, наче з дитинства блукав їхніми кривими вуличками. Кордова, Севілья, Толедо, Леон, Тарраґона, Бурґос. Видатні іспанські художники були йому до душі, і пульс Кері пришвидшувався від самої лише думки, як він опиниться віч-на-віч із цими полотнами, важливішими для його замордованого тривожного серця за будь-які інші. Він читав видатних поетів, більш значущих для людства, ніж усі, народжені в інших країнах, і здавалося, наче вони п’ють натхнення не з тих джерел, що цілий світ, а прямісінько зі спекотних духмяних рівнин і позбавлених рослинності гір своєї землі. Мине кілька коротких місяців, і він почує навколо найкраще пристосовану для величі душі та пристрасті мову. Вишуканий смак Філіпа обережно підказував, що Андалузія буде занадто ніжною та чуттєвою, навіть трохи занадто вульгарною, щоб задовольнити його запал. Тому фантазія радо зупинялася на спустошених вітрами землях Кастилії та грубих пишнотах Араґону й Леону. Кері й гадки не мав, що отримає від цих нових знайомств, але відчував, що вони дадуть йому силу та цілеспрямованість, які допоможуть потім сміливіше зустріти і збагнути різноманітні дива ще віддаленіших і незбагненніших місць. Утім, це був лише початок. Кері контактував із численними компаніями, що наймали на свої кораблі хірургів; він точно знав їхні маршрути, а від чоловіків, які там працювали, дізнавався про переваги й недоліки кожного рейсу. Філіп відкинув «Орієнт» та «P&O»: у них складно було отримати місце і до того ж кількість пасажирів залишала медику небагато свободи. Але були ще й інші компанії, які відправляли у тривалі експедиції на Схід вантажні кораблі; вони зупинялися в різних портах на стоянку від одного дня до двох тижнів, тож часу залишалося чимало і вдавалося здійснити подорож у глиб материка. Платили там погано, а їжу щонайбільше можна було назвати пристойною, тому охочих обійняти цю посаду було небагато, і випускник із лондонським дипломом безумовно отримав би її, подавши туди свої документи. Оскільки, крім найманих робітників чи тих, хто подорожував від одного віддаленого порту до другого, пасажирів на борту не було, життя на кораблі видавалося мирним і приємним. Філіп знав напам’ять перелік місць, куди причалювали рейси, і кожна назва викликала видіння тропічного сонця, магічних кольорів та розкішного, таємничого, насиченого життя. Життя! Ось чого він хотів. Нарешті він зустрінеться віч-на-віч із Життям. А може, в Токіо чи Шанхаї вдасться пересісти на інший рейс та майнути на острови в південній частині Тихого океану. Лікар потрібен усюди. Напевно, існувала можливість перетнути знизу вгору Бірму, і невже він не зможе навідатися до густих джунглів Суматри чи Борнео? Філіп досі залишався молодим і час не був йому на заваді. В Англії він не мав жодних зв’язків, жодних друзів: можна було роками їздити світом уздовж і впоперек, вивчаючи красу, дива й різноманіття життя.