Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

— Я швидше переможу тут, ніж на Дербі, мій хлопчику.

У своєму капелюсі з широкими крисами та загостреною бородою чоловік виглядав чужаком серед цих селян; очевидно було, що вони вважають його диваком; однак його настрій був таким гарним, а ентузіазм таким запальним, що неможливо було його не полюбити.

Люди жваво базікали. Селяни здебільшого розмовляли з тягучим повільним акцентом мешканців острова Танет і гучно реготали з витівок місцевих жартівників. Яка приємна компанія! Лише бездушна людина не прикипіла б серцем до цих чолов’яг. Філіпів погляд майнув до віконець, за якими досі було сонячно та ясно; на них висіли коротенькі білі фіраночки, зав’язані червоними стрічками так само, як на вікнах котеджу, а на підвіконнях стояли горщики з геранню. Коли прийшов час, усі ледацюги один за одним піднялися та повернулися на луку, де готувалася вечеря.

— Підозрюю, що вам уже хочеться лягти, — озвався до Філіпа містер Ательні. — Ви не звикли вставати о п’ятій та працювати цілий день на свіжому повітрі.

— Ви підете з нами поплавати, дядьку Філе? — закричали хлопчики.

— Авжеж.

Кері почувався стомленим і щасливим. Після вечері, обіпершись на стільці без спинки об стіну хатинки, Філіп запалив люльку і вдивлявся у темряву. Саллі була зайнята. Вона заходила в хатинку і поверталася надвір, а він мимохіть спостерігав за її методичними діями. Його увагу привернула хода дівчини: вона була не надто граціозною, проте легкою і впевненою; нога рухалася вперед від стегна, а стопи, схоже, свідомо торкалися землі. Ательні пішов попліткувати з кимось із сусідів, і раптом Філіп почув, як його дружина промовила вголос, ні до кого не звертаючись:

— Ось тобі маєш, у нас закінчився чай, і я хотіла відправити Ательні забігти до місіс Блек та купити трохи. — Жінка змовкла, а потім додала вже голосніше: — Саллі, біжи до місіс Блек та принеси мені півфунта чаю, добре? Наш уже майже закінчився.

— Гаразд, мамо.

Місіс Блек мала котедж за півмилі від них уздовж дороги і влаштувала там поштове відділення й універсальну крамничку. Саллі вийшла з хатинки, розкасуючи рукави.

— Хочете, я піду з вами? — запропонував Філіп.

— Не завдавайте собі клопоту, я не боюся йти сама.

— Я й не думав, що ви боїтеся; але скоро лягатиму спати і збирався трохи розім’яти ноги.

Саллі не відповіла, і вони пішли разом. Дорога була білою й тихою. Тишу літньої ночі не порушував жодний звук. Вони теж майже не розмовляли.

— Навіть зараз іще досить спекотно, чи не так? — озвався Філіп.

— Мені ця пора року здається дивовижною.

У їхньому мовчанні не було нічого незручного. Навпаки, здавалося приємним іти кудись поруч і не потребувати жодних слів. Раптом на сходах біля живої загорожі вони почули бурмотіння голосів і побачили в темряві силуети двох людей. Вони сиділи, притиснувшись одне до одного, й не поворушилися, коли Філіп і Саллі пройшли повз них.

— Цікаво, хто це був? — сказала Саллі.

— Схоже, вони по-справжньому щасливі. Правда?

— Підозрюю, що вони теж вважають нас коханцями.

У котеджі перед ними світилися вікна, і за хвилину вони увійшли до невеличкої крамнички. На мить їх засліпило яскраве світло.

— Ви сьогодні пізно, — зауважила місіс Блек. — Я вже збиралася зачинятися. — Вона глипнула на годинник. — Майже дев’ята.

Саллі попросила півфунта чаю (місіс Ательні ніколи не могла змусити себе купити більше ніж півфунта чогось), і вони рушили в зворотному напрямку. Час від часу в темряві коротко й різко скрикувала якась тварина, але здавалося, наче вона лише хоче підкреслити тишу.

— Здається, якщо завмерти, можна почути море, — сказала Саллі.

Вони нашорошили вуха, й уява одразу намалювала ледь чутний звук, із яким невеликі хвилі набігають на гальку. Коли вони вдруге минали східці, закохані досі були там, але цього разу вони не розмовляли, а обіймалися — чоловікові вуста притискалися до дівочих.

— Схоже, вони дуже зайняті, — пожартувала Саллі.

Вони повернули за ріг, і теплий вітер на мить торкнувся їхніх облич. Від землі ширилася свіжість. Ця тремтяча ніч була якоюсь дивною, і здавалося, наче щось невідоме причаїлося і чекає: тиша раптом набрякла змістом. Філіп відчув у серці щось дивне: щось переповнювало його, і воно ледь не топилося (банальні фрази надзвичайно точно описували цей дивний стан); він почувався щасливим, схвильованим і нетерплячим. Раптом згадалися рядки, в яких Джессіка та Лоренцо [344] Персонажі «Венеціанського купця» Шекспіра. бурмотіли одне одному мелодійні слова, шукаючи межу одне одного; у химерних образах, що зачудували Філіпа, їхня пристрасть здавалася чистою та яскравою. Він не знав, що було такого в повітрі, що всі його почуття наїжачилися; він відчував, що перетворився на суцільну душу, готову насолоджуватися пахощами, звуками і смаками землі. Ніколи раніше Кері не відчував такої вишуканої готовності сприймати красу. Він боявся, що Саллі промовить слово і зруйнує чари, і водночас мріяв почути її голос, але дівчина мовчала. Глибокий багатий дівочий голос всотав у себе голос сільської ночі.