Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

— У вас від шиття не болять руки? — поцікавився Кері.

— О, ні. Шиття полюбляє ніжні руки. Із тієї ж причини жінки краще за чоловіків збирають урожай. Якщо руки жорсткі, а пальці не гнуться, то зібрати щось швидко точно не вдасться.

Він полюбляв спостерігати за її спритними руками, а тепер дівчина теж дивилася на нього якось так по-материнськи, що це водночас дратувало і зачаровувало. Спочатку він працював незграбно, і вона посміювалася з нього. Коли Саллі нахилилася, щоб показати Філіпу, як краще збирати хміль одразу з цілого рядка рослин, їхні руки зустрілися. Кері здивувався, помітивши, що дівчина зашарілася. Він не міг переконати себе, що вона — жінка, адже пам’ятав її підлітком і досі вважав дитиною, хоча численні залицяльники Саллі свідчили, що вона вже не дитина. Попри те що вони були тут лише кілька днів, один із кузенів дівчини поводився з нею так люб’язно, що Саллі довелося вислухати від інших чимало кепкувань. Його звали Пітер Ґенн, це був син сестри місіс Ательні, котра вийшла заміж за фермера, що жив неподалік від Ферне. Усі навколо знали, чому хлопець щодня обов’язково минає хмільник.

О восьмій годині ріжок запросив на сніданок, і всі з’їли його з неабияким апетитом, попри те що місіс Ательні стверджувала, що вони його не заслужили. Потім усі повернулися до роботи і працювали до полудня, коли ріжок покликав на обід. У перервах з’являвся зважувач і ходив від мішка до мішка, записуючи спочатку в свою книжку, а потім у документи збирачів хмелю, скільки бушелів було зібрано. Коли мішок наповнювався, хміль із нього відміряли кошиками в один бушель кожен, а далі пересипали врожай до велетенської сумки, яку називали торбою. Потім зважувач разом із носієм потягнули торбу і завантажили її у свій фургон. Повернувся містер Ательні з байками про те, скільки врожаю зібрали міс Хіс чи містер Джонс, і благаючи свою родину побити їхній рекорд; він завжди хотів бути найкращим, і часом його ентузіазм не вщухав годинами. Але чоловік любив ті заняття, котрі давали нагоду продемонструвати красу своїх рук, якими він страшенно пишався, і витрачав чимало часу на манікюр. Він розповідав Філіпові, витягуючи свої конусоподібні пальці, що іспанські вельможі завжди спали в промаслених рукавичках, аби захистити білість своєї шкіри. «Рука, що стиснула горло Європи, — драматично зауважував він, — була вишуканою і своєю формою нагадувала жіночу». Після цих слів він дивився на свої власні кисті, що обережно збирали хміль, і самовдоволено зітхав. Втомившись від цього заняття, містер Ательні скручував собі цигарку і читав Філіпові лекцію з мистецтва та літератури. Спека по обіді була безжальною. Робота просувалася не так активно, і балачки стихали. Невтомна ранкова балаканина виснажувалася до уривчастих зауважень. У Саллі над верхньою губою виступали крихітні крапельки поту; працюючи, вона трохи розтуляла вуста. Дівчина нагадувала трояндовий бутон, що перетворився на справжню квітку.

Кінець зміни залежав від печі для сушіння хмелю. Часом вона наповнювалася рано, і зібраний до третьої чи четвертої години хміль міг сушитися цілу ніч. Тоді робота припинялася. Зазвичай останнє зважування відбувалося о п’ятій. Коли мішки зважували, люди збиралися групками, забирали свої інструменти і, знову жваво теревенячи після завершення роботи, неквапливо виходили з саду. Жінки поверталися до хатинок, де на них чекало прибирання і готування вечері, а чоловіки здебільшого прямували до шинку. Після робочого дня келих пива ставав справжнім задоволенням.

Мішок родини Ательні зважували останнім. Коли нарешті прийшов зважувач, місіс Ательні з полегшенням зітхнула і потягнулася: вона кілька годин просиділа в одній позі, і тіло затерпло.

— А тепер ходімо до «Веселого матроса», — запропонував Ательні. — Щоденних ритуалів слід неодмінно дотримуватися, і немає нічого святішого за них.

— Ательні, прихопи з собою глечик, — попросила дружина, — і принеси до вечері півтори пінти.

Вона відрахувала йому мідяк за мідяком необхідну суму. Біля шинквасу вже було досить людно. Підлога під розставленими по колу лавицями була посипана піском, а на стінах висіли фотографії боксерів вікторіанської епохи. Шинкар знав імена всіх своїх відвідувачів і, перехилившись через шинквас, усміхався двом юнакам, які кидали кільця на палицю, що стирчала з підлоги: щоразу, коли кільце не потрапляло в ціль, решта компанії радісно гомоніла. Для нових гостей швидко звільнили місце. Філіп опинився між старим робітником у вельветових штанах, перев’язаних під колінами, та сімнадцятирічним юнаком із блискучим обличчям та ретельно приклеєним на червоне чоло локоном. Ательні наполягав, що хоче спробувати свій хист до кидання кілець. Він підкріпився половиною пінти пива і виграв змагання. Випивши за здоров’я тих, хто програв, Ательні зауважив: