Сэмюэль Беккет - Уот

Еге-ге! Занизько почав, і двері відчиняться назустріч вітру, чи дощу, чи сльоті, чи граду, чи снігу, чи мжичці, чи бурі, чи все ще теплим літнім випарам, чи непорушній кризі, чи землі, коли та прокидається, чи шелесту збіжжя, чи листю, що падає в темряві з різної висоти, і не буває такого, щоб два листочки водночас землі торкалися, потім вони якусь мить, червоні, коричневі, жовті та сірі, мчать обертом так крізь темряву, якусь мить, тоді збиваються в купи, ось купа і там оно купа, і так пересуваються, поки їх не розкидають ногами щасливі дівчатка й хлопчики по дорозі зі школи у передчутті свята всіх святих, дня негідника Гая Фокса, Різдва і Нового року, еге-ге! Так, щасливі хлопчики і дівчатка, які зачекалися нового щастя, Нового року, а потім злиденні прибиральники зсипають усе те у рипучі візки, зсипають у вигрібні ями, щоб на наступну весну з нього був свіжий гній, і хтось новий прийде, гупне дверима, а Ерскін піде. А тоді й ще одна ніч, і ще хтось новий заходить, і Уот щез геть, той самий Уот, який щойно прибув, бо кожна поява несе на собі печатку зникнення й кожне зникнення має печатку появи, ось що мене дратує. А є, існує особа, котра не з’являється і не зникає. Йдеться про, я гадаю, ви вже здогадались, про мого колишнього роботодавця, який завжди, на цей час принаймні, перебуває на своєму місці, немов дуб чи в’яз, береза чи ясен (я називаю тут саме дуб, в’яз, березу та ясен, бо саме ці дерева першими прийшли на думку), а ми лиш на деякий час звиваємо собі кубельця в його розлогих гілляках. Але колись, одного разу, і він теж з’явився, інакше б звідки він тут вродився, і мусить, гадаю, рано чи пізно піти геть, хоча по ньому цього не скажеш. Але зовнішність часто обманює, як, бувало, казала, зітхаючи, моя бідна стара матуся моєму бідному старому татусеві (бо хіба ж я байстрюк), хоч я й був десь поруч (вони не приховували від мене нічого). У відповідь мій бідний старий татусь, а слова його й досі бринять у моїх вухах, зітхав і погоджувався, кажучи: на все воля Божа, — після чого моя бідна стара матуся тоном, що й досі часто мені вчувається, схвально зітхала й цідила крізь зуби: амінь. Бо хіба будь-яка поява, зникнення чи печатка не є появою кудись, зникненням звідкілясь, печаткою певної мети, ознакою певного задуму? Та й що таке є печатка зникнення, під час якого ми з’являємось, печатка появи, під час якої ми зникаємо, печатка появи і зникнення, під час яких ми чекаємо, як на печатку задуму, того задуму, котрий сушить бруньки, сушняк обкидає масними бруньками і раз по раз вибухає звислим, але соковитим цвітом? Як вам ці міркування? Непогано, правда, зважаючи на мої обставини? Та й хіба ця поява не була нашою появою, хіба це буття не є нашим буттям, це зникнення, чи не буде воно й нашим зникненням, себто появою, зникненням і буттям у суцільному бездум’ї? І хоча, на перший погляд, я зараз зникаю, охоплений бездум’ям, разом з тим, коли я з’явився, бездум’я було не меншим, одне слово, задум мій зараз, коли я зникаю, й тоді, коли я з’явився, лишається той самий, без змін, той самий, а різниця полягає в тому, що тоді він був ще живий, а зараз він мертвий, або, як кажуть англійці, що раз батька в лоб, що сім — різниця невелика. Чи, може, так і казати не вільно? Чи то є суто ірландське прислів’я? Але повернімося до Вінсента та Вальтера, які були десь із вас заввишки й завгрубшки — дебелі такі, кощаві, затуркані, пошарпані, виснажені доходяги з гнилими іклами й вічно червоними шнобелями — наслідок, як вони вважали, надмірної самотності — так само, як і я скидаюся на Ерскіна, а Ерскін — на мене, чоловіка маленького, опецькуватого, добре пошарпаного, соковитого або масного, улесливого, кривоногого і з гладеньким задком спереду і гладеньким черевцем іззаду, бо хіба існує гладенький задок попереду без гладенького черевця ззаду? Існує думка, що Нотові ніхто не потрібен, ні помічники, ні прислуга, однак через те, що він мусить мати помічників і прислугу, бо сам за собою доглядати не здатен, тож подейкують, що він воліє мати обмежену кількість маленьких, гладеньких, пошарпаних, виснажених, соковитих, череватих, товстозадих службовців, аби ті йому допомагали й прислужували, а як ні, то буквально кількох дебелих, кощавих, затурканих, добре пошарпаних, напівживих, гнилозубих, червононосих служників, які б дбали про нього, хоча при цьому ходять чутки, ніби він за браком як тих, так тих міг би задовольнитися обслуговуючим персоналом іншого типу, закваски і замка, інших параметрів, таких різноманітних, як, з одного боку, Вінсент та Вальтер, а з іншого — Ерскін та я, хоча це не вкладається в голову, щоб вони поралися біля нього і, головне, щоб вони були і пошарпані, і затуркані, і щоб було їх мало, бо він полюбляє пошарпаність, і затурканість, і мализну, якщо взагалі про нього можна сказати, що він щось полюбляє, хоча мені й доводилося із достовірних джерел чути, ніби якби він раптом лишився без цієї пошарпаності, мализни і затурканості, то залюбки б обійшовся й без них і сам собі дав би раду, ще й пишався б цим. Але факт лишається фактом: він завжди мав, з одного боку, дебелих, кощавих, затурканих, добре пошарпаних, виснажених доходяг з гнилими зубами й червоними шнобелями, таких, як ви, а з іншого — маленьких, опецькуватих, пошарпаних, соковитих або масних, улесливих, кривоногих, гладкозадих череванів, таких, як я, щоб завжди були напохваті. А якщо воно колись і було інакше, то усяка згадка про це вже давно зотліла, розмаялася на вітру і зникла. Бо ні Вінсент, ні Вальтер не були перші, та де! Перед ними були Вінсент і ще один, чиє ім’я я забув, тоді ще один, потім другий, чиї імена я також забув, перед ним — ще один, я забув і його ім’я, тоді інший, імені його я зроду не знав, перед ним був ще один, теж я зроду не знав його імені, перед ним був такий собі, чийого імені Вальтер не міг пригадати, перед ним ще один, чийого імені Вальтер не міг пригадати, і ще один, чийого імені Вальтер також не зміг пригадати, і ще один, чийого імені Вальтер також не міг пригадати, а перед ним той, чийого імені Вальтер ніколи не знав, тоді інший, чийого імені Вальтер ніколи не знав, тоді інший, чийого імені навіть Вінсент не зміг пригадати, перед ним інший, чийого імені навіть Вальтер не зміг пригадати, і ще один, чийого імені навіть Вальтер знову не зміг пригадати, до нього був той, чийого імені Вінсент також не зміг пригадати, і ще один, чийого імені Вінсент зроду-віку не знав, і так далі, доки через обмеженість людської пам’яті остання згадка не щезла. Так хтось когось завжди витісняв, хоча «витісняти», може, й не зовсім доречне слово, у кожному разі, так, як ви мене витісняєте, так і Ерскін — Вальтера, я — Вінсента, Вальтер — того, що я імені його не пам’ятаю, Вінсент — того, чиє ім’я я також забув, і того, чиє ім’я я знову ж таки забув, і того, що я зроду не знав його імені, і того, чиє ім’я я також забув, і того, чийого імені Вальтер не міг згадати, і іншого, чийого імені я ніколи не знав, того, чийого імені Вальтер теж не пригадує, і того іншого, чийого імені Вальтер не пригадує і чийого імені зроду не знав, і того, чийого імені Вальтер також не міг пригадати, того, чиє ім’я забув навіть Вінсент, і того, чийого імені Вальтер зроду не знав, того, чийого імені Вінсент, і той не згадав, і того, чийого імені навіть Вінсент не пригадав, бо зроду-віку не знав його, і так далі, доки остання згадка не щезла внаслідок марності людських бажань. Але якщо покладатися на усну традицію, яка передається ротом за допомогою слів від одного покоління до другого або, як це частіше трапляється, через одне покоління, то не викликає сумніву, що всі служники, пам’ять про яких ще не повністю зникла, хоча імена їх вже ніхто не пам’ятає, були або дебелими, кощавими, затурканими, виснаженими, гнилозубими, червонопикими доходягами, або маленькими, опецькуватими, пошарпаними, масними, кривоногими, засаленими, товстозадими череванями. Все це, якщо тільки, звичайно, раптом не буде доведено, що серед тих, про кого не лишилося жодної згадки, були не такі, як ми, свідчить на користь існуючої гіпотези, за якою пан Нот несе в собі щось таке, що привертає до нього людей, яким хочеться бути поруч і дбати про нього, а саме людей двох типів, і тільки їх, тобто, з одного боку, дебелих, кощавих, затурканих, виснажених, пошарпаних, покалічених, з хворими зубами і великими червоними шнобелями, а з іншого — маленьких, опецькуватих, затурканих, пошарпаних, масних або соковитих, і кривоногих, з кругленькими задами і черевцями, які стирчать у різні боки, а якщо поглянути з іншого боку, то можна сказати, що люди цих двох типів мають у собі щось таке, що штовхає їх до пана Нота, примушує бути поруч із ним, доглядати за ним, хоча, знову ж таки, не виключено, що якби нам дали змогу як слід дослідити кістяк когось із тих, невідомих, від кого не те що імені, але і найменшої згадки не залишилося, того, скажімо, чийого імені навіть той, чийого імені навіть Вінсент (якщо його саме так звали) ніколи не знав, то хто знає, може, він виявився б абсолютно відмінним типажем і був би ні дебелим, ні маленьким, ні кощавим, ні опецькуватим, ні затурканим, ні пошарпаним, ні виснаженим, ні соковитим, ні гнилозубим, ні череватим, ні червононосим, ні вислозадим, і хто знає, не виключено, усе може бути. З самого початку я знав, що всупереч моїй волі і об’єктивним потребам не матиму достатньо часу для подібних пояснень, однак я вважав, справедливо чи хибно — то вже інша справа, за свій обов’язок не мовчати про це, для того хоча б, щоб ви добре собі затямили: при панові Ноті для повного задоволення його потреб, якщо, кажучи про пана Нота, доречно вживати слово «потреби», завжди є і було не більше й не менше, а рівно два служники, один з яких завжди, як ми бачимо, був кощавий і так далі, а інший — опецькуватий і тому подібне, як це було у випадку з вами і Арсеном, пробачте, з вами та Ерскіном, ні, то обидва могли бути кощавими і так далі (подивімося хоча б на Вальтера та Вінсента) або гладкими й тому подібне (візьміть хоча б Ерскіна й мене), але вкрай необхідно, як свідчить досвід, щоб із двох служників, що так ревно, не знаючи втоми, упадають біля пана Нота, один або другий, або обидва були або кощавими і так далі, або гладкими і тому подібне, правда, якби ми могли мандрувати часом у зворотному напрямку і з такою ж легкістю, як ми мандруємо простором, то не виключено, навіть дуже імовірно, що ми там могли б надибати двох або менше, якщо й не більше, таких служників, чоловіка чи жінку, або як жінок, так і чоловіків, не те що кощавих і так далі, але й не гладких і тому подібне, які б гасали, гнані любов’ю, котра не відає втоми, довкола пана Нота. Але, на жаль, розводитися на подібні теми довше, глибше й повніше, при всьому моєму бажанні, немає ніякої змоги. І річ не в тім, що мені бракує місця, ні в якому разі. І не в тім, що часу забракло, ні, не забракло. Але я вже чую, як вітерець сновигає туди-сюди і в курнику сонний півень тривожно скидається. Але я вже, гадаю, і так усе сказав, аби запалити вогонь у голові вашій, тепер його не загасить ніщо і ніколи, хіба що ціною неймовірних зусиль. У мені цей вогонь запалив Вінсент, у ньому — Вальтер, а в комусь іншому — ви, хоча цього й не скажеш, подивившися на вас. Звичайно, всього, що я знаю, я вам не сказав як людина доброї вдачі, доброї волі, не надто сувора, а навпаки, поблажлива до мрій середнього віку, якими колись і я марив, Вінсент теж не повідав мені всього свого часу, як і Вальтер Ерскінові, як і інші іншим, бо саме тут кінчається наша добра вдача, добра воля і наша поблажливість до мрій середнього віку, якими колись і ми марили, хоча нині з вуст наших вряди-годи вириваються досить гіркі, ба й блюзнірські, словечка та вирази, а все через те, що наші знання дуже відгонять тим, що так зручно було оголошено невимовним чи пак несказанним, і ось тепер будь-яка спроба вимовити його чи сказати про нього приречена на невдачу, приречена, так, приречена на невдачу. Чому ж тоді я, навіть я, самотньо прогулюючись серед цього казкового гарного саду під час потом і кров’ю добутого перепочинку, знову і знову силкуюся сформулювати цю солодку нектароподібну і — еге-ге! — від себе додам, непотрібну і абсолютно марну мудрість, яка дісталася так непросто і якою я сповнений, так би мовити, від голови до п’ят, через що я тепер їм, і п’ю, і вдихаю, і видихаю, і байдикую мудріше, ніж будь-коли, як Тесей, що цілує Аріадну, або Аріадна, яка цілує Тесея напередодні кінця, знову і знову силкуюся сформулювати, і все марно, попри красу краєвиду, оселі, зеленого моріжка перед нею, галявини і альтанки, яскравої днини, і тихого затишку, і погойдування пустотливого вітру, який з дивовижною мудрістю колисає мене взад-вперед серед цих мальовничих принад. Ну, все, що я міг сказати, або частину того, і гадаю, що то була досить суттєва частина, я щойно сказав і, наскільки дозволяли обставини і мої власні сили, ввів вас у курс справ. А тепер, упродовж тієї ділянки шляху, що лежить між вами та мною, вашим порадником буде Ерскін, який крокуватиме поруч, а далі і до кінця ви мандруватимете самотужки або в супроводі тіней, і цей шматок, якщо наші дороги десь у чомусь подібні, буде найкращий з усього маршруту, принаймні не найнудніший, хоча в нас ніч западає так швидко, що ноги не встигають од неї як слід перечепитися. А тепер даруйте мені все, що я мовив не так, і все, що я мовив так, і все, про що я змовчав. До того ж даруйте мені все, що я зробив не так, і все, що зробив так, і все, що я й не думав робити. І завше про мене думайте, прошу вас — сучі ґудзики! — думайте і даруйте, коли що не так, якщо хочете, щоб і вам дарували огріхи ваші, хоча мені особисто байдуже, подарують мені мої огріхи чи злостиво плюнуть услід. Бувайте здорові. Деякий час його не було, тоді він з’явився знову, щоб подивитися на Уота, став боком у дверях, не зводячи очей з Уота, і Уот побачив, як за спиною його попередника відчинилися двері будинку, побачив темні кущі, а над ними, високо в небі, те, що здалося йому вже ще одним днем. Уот втупився очима в те, що здалося йому вже ще одним днем, і чоловік, що стояв боком у дверях кухні і дивився на нього, став двома чоловіками, що стояли боком у двох кухонних дверях і дивилися на нього. Уот тим часом взяв свого капелюха і підніс його до лампи, щоб вирішити, чи справді було те, що він побачив у відчинені двері, вже ще одним днем чи ні, але поки він дивився, то вся ця картина взяла і зникла, не рвучко, ні, але й не м’яко теж. Її змахнула, витерла чиясь несуєтна тверда рука. Уот сидів і не знав, що думати. Потім він розвернувся і підтягнув лампу до себе, скрутив ґніт і дмухнув кілька разів усередину, доки вогонь не згас. Але від цього йому не полегшало ані на крихту. Бо се дійсно був уже ще один день у далекому нижньому куті неба, а в кухні вже ще одного дня не було. Але він прийде, Уот знав, що він прийде, прийде тихо і неквапно, помалу-малу, хоче Уот цього чи ні, перебереться через стіну, посуне у вікно, спочатку він буде сірого кольору, далі почне яскравішати, обростаючи чимраз світлішими барвами, поки десь близько дев’ятої кухню вщерть не заллє золото, білизна та блакить, незамащені, чисті спалахи світла нового дня, нарешті, нового дня, дня, якого ніколи ще не бувало нарешті.