Сэмюэль Беккет - Уот

Дев’ять глушителів лишилося, сказав молодший, і стільки ж молоточків.

Але, сподіваюся, не тих самих, сказав старший.

Тільки в одному випадку, сказав молодший.

Старий нічого на це не відповів.

Струни посіклися, мов волосся, сказав молодший.

Старший нічого й на це не відповів.

Гаплик піаніну, сказав молодший, це точно.

І направнику також, сказав старший.

І піаністу також, сказав молодший.

Це був чи не головний із випадків, свідком яких став Уот у ранній період своєї служби у будинку містера Нота. У якомусь значенні він нагадував усі інші неординарні випадки, які йому пропонувало життя під час служби у містера Нота. Про деякі з них, нічого не додаючи і не віднімаючи, мова піде нижче, а про деякі — ні. Цей випадок нагадував інші в тому розумінні, що він тривав і після свого завершення, розгортаючись у голові від початку до кінця, знову у мерехтливому перехрещенні своїх світлих і притьмарених епізодів, у переходах від німоти до звуку й від звуку до німоти, не пропускаючи жодного поруху, жодної нерухомості напередодні всякого руху і після нього, жодного із прискорень, гальмувань, підходів і відходів, з усіма подробицями, випадковими і ритуальними, ні на крок не відступаючи від непорушно-примхливих законів факту, від того, як воно було насправді. Цей випадок нагадував інші тим, як невідпорно і владно він формував свій гнучкий, пластиліновий зміст, а потім, захопившися грою світла, звуку, ритму та силових полів, поступово втрачав усяке, бодай поверхове, найелементарніше значення.

Так і ця сцена в музичній кімнаті за участю родини Голів невдовзі втратила для Уота всякий зв’язок із ненаправленим піаніно, з дивною парочкою, з професійно-технічним боком справи і будь-яким змістом, якщо вона й мала його колись, і перетворилася на суцільну гру світла з тілами, нерухомості з рухом, мовчанки зі звуком, однієї розумової гри з іншою.

Непевність і крихкість зовнішнього значення сильно вплинули на Уота, і він заходився шукати якесь значення різних подій і явищ, пильно вдивлявся у те, як саме ці події відбувалися і який залишали по собі образ. При цьому його могло задовольнити й найпримітивніше, і найнеймовірніше пояснення, бо із чотирнадцяти-п’ятнадцяти років він ніде не бачив ніякого символу, нічого не тлумачив, а все своє доросле життя скнів, що правда, то правда, серед речей поверхових і, як на нього, то геть однозначних.

Дехто бачив спочатку тіло, а потім кістяк, інші спочатку кістяк, а тоді вже тіло, ті взагалі не бачать кістяка, а ті — тіла, ізмалку і до останку так і не бачать тіла. Але Уот, хоч що він бачив, то бачив одразу, з першого погляду, цього йому вистачало, цього було йому достатньо, більш ніж достатньо. Із чотирнадцяти-п’ятнадцяти років він буквально не зазнавав нічого такого, про що б, озираючись, не міг би з чистим сумлінням сказати: а сталося ось що. Він міг пригадати, без особливого, треба сказати, задоволення, так, ніби це було щось буденне, різні яскраві моменти та епізоди, коли, скажімо, посеред лісу перед ним уродився його небіжчик-батько з підвернутими вище колін холошами і зі шкарпетками в руках; коли, вкрай здивований, він почув голос, що у надзвичайно брутальних виразах закликав його зійти з дороги, і ледве встиг вискочити з-під коліс важкого воза, або, коли відпливши далеко від берега у човні, сам на сам із морем відчув десь зовсім поруч, як квітне й пахтить смородина; або такий епізод: стара, делікатна, шляхетного виховання леді, словом, безпрограшний варіант з ампутованою вище коліна ногою, жінка, до якої він частенько, разів зо три, підсокирювався, відстібає свій дерев’яний протез і кладе убік костур. Не можна сказати, щоб батькові холоші, наприклад, хотіли прорватися крізь зовнішній бік речей і подій, млявих, сірих і, очевидно, позбавлених всякого змісту, або що батькові ноги все поривалися зникнути серед своїх кумедних властивостей, ні в якому разі, але річ у тім, що батькові ноги й штани, як вони йому тоді, у лісі, примарилися і згодом закарбувалися в пам’яті, таки лишалися саме ногами і штанями, а не чимось там іншим, і не просто ногами і штанями, а саме батьковими ногами і штанями, що не мали нічого спільного з усіма іншими ногами і штанями, яких Уот набачився досхочу і які він уже не пов’язував ні з тими двома чоловіками, котрі прийшли направити піаніно, ні з роботою їхньою, ні зі звичайними фразами, якими люди обмінюються в подібних випадках, ні з тим, як вони пішли, а все це здавалося йому далеким відгоміном чогось колись десь почутого і призабутого. А епізод з Голами, навпаки, наче мить із чужого життя, кимось кепсько переказана й не до кінця почута, хутко поринула у непам’ять.