Сэмюэль Беккет - Уот

Уот деякий час займався тим, що то насовував на лампу свій капелюх, то знімав, то трохи більше, то менше, і стежив, як у каміні попіл сірішає, червоніє, сірішає, червоніє, попіл, камінний попіл. Уот так захопився сованням капелюха уздовж лампи, що не чув і не бачив, як відчинилися двері й до кухні зайшов якийсь чоловік. Отже, його здивуванню, коли він покинув гратися і підвів очі, не було меж. Тим більше, що то була лише гра, невинна забавка з метою згаяти час.

У цьому було щось таке, чого Уотові, знову ж таки, не збагнути ніколи, якби він пильно не стежив за тим, що робиться довкола нього. І річ не в тім, що подібне знання могло стати йому у пригоді, або зашкодити, або втішити, або боляче вразити, та де там. Все ж йому робилося ніяково, коли він мізкував про всі ці маленькі зміни у декораціях, про дрібні набутки і втрати, про те, що з’явилося і що зникло, про світло, яке то дають, то забирають, про всі ці марні й короткочасні дари, ніяково й дуже дивно міркувати про всю ту дрібноту, яка супроводжує всякі людські появи, перебування, виходи, дивно і ніяково, та й проживи він хоч двісті років, все одно не збагнув би ні крихти з того, що воно все таке єсть-означає, як і коли з’являється, що від того міняється, скільки воно триває, як поводиться, як виглядає порівняно з іншими, як і коли ті інші з’явилися, як виглядали порівняно з тим, що було до того, до того, як усі вони прийшли до того, як усі вони пішли.

На чоловікові був гарно пошитий довгий фартух зеленого сукна. Уотові здалося, що він зроду не бачив гарнішого фартуха. Спереду була глибока кишеня, в якій чоловік ховав свої руки. Уот бачив, як там щось рухалося, набухало, випиналося і западало, у тих, очевидно, місцях, де сіпалися вказівний і великий палець, котрі стискалися, мов кусачки.

Чоловік ретельно обдивився Уота і вийшов, нічого не пояснивши. Тоді Уот, щоб не сидіти без діла, повернувся до своєї забавки з лампою. Але зразу ж покинув цю гру. Тому, очевидно, що всі жаринки, які були в каміні, згасли і не червоніли, не жевріли навіть у темряві.

Залишившись на самоті і без певного діла, Уот поліз пальцем у ніс спочатку в одну ніздрю, тоді в другу. Але цієї ночі він не знайшов там нічого.

Невдовзі знову зайшов той чоловік і став перед Уотом. Він був одягнений так, наче зібрався в дорогу, і тримав палицю. На голові його, проте, не було капелюха, а в руці не було валізи.

Перш ніж піти, він виголосив таку маленьку промову:

Е-ге-ге! Пригадую, як же, усе пригадую. Той самий погляд! В очах — порожнеча, підозра, втома! Новенький прибув! Скінчилася нічна подорож, перейшла усередину, довгий шлях у пітьмі, тепер весь він — у його голові, там, де поперек, там, де руки й ноги, поки він тут сидить у червоному світлі, у носі длубається, на світанок чекає. Світанок! Сонце! Світло! Е-ге-ге! Довгі блакитні дні для його голови, його поперека, і маленькі стежки для його ніг, і все світло світу, ось воно, тут, торкайся, збирай. Порослі мохом стежки розтинають траву, на них, мов кістки, валяються висохлі корінці, пагони пнуться у стовбур, тягнуться вгору квіти, плоди звисають, весь Божий день білі виснажені метелики і пташки сновигають, щомиті міняючи траєкторію, поспішають до своїх схованок. І всі ці звуки, які нічого не означають. Потім нічний відпочинок у затишній хаті, ні доріг тобі, ні вулиць, лежиш, розчахнув вікно і дивишся, це — твій притулок, тихі звуки сюди долітають, але вони не вимагають нічого й нічого не визначають, нічого не пояснюють, не пропонують нічого, і ніч, така коротенька, але необхідна, невдовзі кінчається, небо знову блакитнішає над усіма потайними місцинками, де ніхто не ходить, потайними місцинками, що на очах міняються, але завше лишаються дуже простими й байдужими, так собі, місця як місця, де щось відбувається, незалежно від того, є ми там чи нас там немає, а воно там собі відбувається, є, існує, щось настільки легке, світло-прозоре та вільне, що здається, ніби його немає. Але я відчуваю його знову і знову, хоча стільки часу минуло, тут і отут, в руках моїх, у моїх очах, наче хтось підвів обличчя й дарує його тобі, щира довіра, невинність, одвертість, і, разом з тим, офірує тобі і землю стару твою, острахи й неміч, для того, щоб зняти їх з тебе і все простити. Е-ге-ге! А раніше хіба я цього не відчував? Так, але на підставі чого? Мене вже нічого не здивує. Все простили, і все загоїлося. Назавжди. Але ось минає секунда. Надходить завтра. І ще шість, п’ять, чотири години, і знову та сама стара темрява, старий вантаж, який легшає, легшає. І ось уже він прийшов, щоб залишитися. Е-ге-ге! Все до цього вело, усі давні шляхи, всі ці старі кручені сходи, де ти спотикався на кожному повороті, хапався за поручні, рахував сходинки, гарячково шукав, де б зрізати кут, щоб проскочити небо, яке накрило тебе своїми повіками, потім блукання по байраках, де поруч з тобою мертвяки крадуться, шурхіт чорної ріні, обертання і ще один, прощальний погляд на містечко, відбуті побачення і побачення, на які не прийшов, приємне різноманіття міських та сільських краєвидів, усі ці виходи і повернення, все воно зачинилося і скінчилося. Все до цього вело, до цього присмерку, серед якого сидить, трясе своїм хавальником чоловік середнього віку, що визирає, коли вже займеться перший його світанок. Бо він, безумовно, ще не дослідив приміщення. Він сидить, дивується й довго ще дивуватиметься, що от як же це так він узяв і знайшов потрібну місцевість і потрібні ворота, а знайшовши ворота, знайшов і двері, а знайшовши двері, узяв і зайшов у них. Все одно він задоволений. Ні. Не будемо перебільшувати. Йому досить приємно. Бо він знає, знає, нарешті, що це й є те саме місце. Крім того, він знає, нарешті, що і є тим самим чоловіком. В іншому місці він не був би тим самим чоловіком, і для іншого чоловіка, авжеж, для іншого чоловіка це місце було б чуже. Але позаяк саме він став тим самим чоловіком і місце це стало тим самим місцем, то все, значить, збіглося достеменно. І він це знає. Ні. Не будемо гарячкувати. Він відчуває це. Перед нами — неспростовні ознаки передчуття гармонії, яка ось-ось гуркне-торохне, розверзнеться, і все, що існує поза ним, стане часткою його самого, довколишні квіти зацвітуть у ньому самому, небо над ним пересунеться усередину, всі земні стежки-дороги стануть часткою єдиного шляху до себе, а всі звуки — музикою. Тобто тоді він опиниться, так би мовити, усередині, після стількох років тупцяння десь на задвір’ї. Ці перші враження далися йому нелегко, але якими солодкими вони були! Яке відчуття безпеки! Та й хто б не повірив цим враженням, хіба природа не дивує нас своєю безмежною лагідністю? А людина, чим вона гірша за природу? Нічим. А як у новому, яскравому світлі істини перед нами вилискують наші колишні гріхи та страждання, і ми починаємо розуміти, що то все були необхідні, перехідні етапи, без яких нам не відкрилася б уся правда! Е-ге-ге! За все заплачено, навіть з лишком. Бо осьо він прийшов. Він навіть позбувся лихих передчуттів, наважився скинути капелюха й поставити на підлогу валізи. Уявіть собі! Знімає свій капелюх, забуває про лихі передчуття, розстібає ґудзики піджака і весь розкривається, щоб щиросердно, довго й радісно бути самим собою, немов тазок, який підсовують до п’яниці дбайливі руки. І все це не задля того, звичайно, щоб байдикувати. Роботи тут вистачає. У тому-то й уся пікантність. Протинявшися весь свій вік і зазнавши як муки тепленького байдикування, так і тягаря під’яремної праці, він, нарешті, опиняється в ситуації, коли повне неробство вважається справою вельми моральною і важливою. Ну то й що ж відбувається? Вперше, відколи він з мукою і огидою ссав свою матір, йому даються конкретні, прості й розумні завдання. Чого ще бажати? Все одно ані обурення, ані смуток ніколи не гнітять його більше трьох-чотирьох місяців. Чому воно так? Тому, що цього вимагає характер роботи, яку він має виконати, роботи на диво безплідної й марної, і тому, що тепер йому ясно: він тут працює не особисто на пана Нота чи на його господарство, а разом з тим і в першу чергу на себе самого, і може ще довго тут перебувати, незважаючи на обставини, так само, як і обставини можуть на нього ніяк не зважати, як воно і є насправді. Його затверділий смуток, безпорадний перед такими аргументами, зрештою, почав танути і м’яко зійшов нанівець, ставши черговим доказом славнозвісної аксіоми, згідно з якою добре все, що десь робиться, або принаймні все воно робиться на краще. Те ж саме відбувається і з його обуренням, і от уже, задоволений та спокійний, він чесно порається на кухні, спокійно і задоволено чистить картоплю, вичищає нічний горщик, задоволено і спокійно позирає на все, і на нього всі позирають. До певного часу. Бо ось настає такий день, коли він каже, а може, я трохи якийсь не такий сьогодні? Річ не в тім, що він почувається якось не так, навпаки, він проти звичайного почувається винятково нормально. Е-ге-ге! Він почувається нормальніше, ніж будь-коли, і питає себе, чи, бува, він трохи не занедужав? Дурило! Але ж день який жахливий (якщо озирнутися на минуле), той самий день, коли чорна тінь від того, що скоїлося, штовхає його до люстра, примушує висолоплювати язика, вдивлятися у його рожеву поверхню, принюхуватися до власного запашного дихання. Сталося це у вівторок, удень, у жовтні місяці, посеред гарної жовтневої днини. Я був надворі, сидів на ґанку, дивився на стіну, освітлену сонцем. Сидів я тоді на осонні, і стіна була на осонні. І я (хіба це не ясно) теж був сонцем, стіною, ґанком, подвір’ям, і осінню, й дниною, попри все інше, звичайно. Сидіти отак, сам по собі, сам у собі, коли всі обставини збіглися так сприятливо, це, я гадаю, багато хто зі мною погодиться, є не найгірший, а може, й найкращий спосіб згаяти час. Отак попихкуючи своєю широкою і пласкою носогрійкою, я відчував, як мої груди набухають, а сам я роздуваюся, мов пелікан. Від радості? Ба ні, не обов’язково. Від переміни, про яку мови тут ще не було. Він, той предмет, який мав от-от змінитися, був, лежав, не клятий, не м’ятий, немов дівоча перетинка, десь посередині між мною і призабутими жахами радості. Але годі про мої груди. Подивіться на них зараз — ет! розтрисучі ґудзики! не піддаються! — пласкі — ну, нарешті! — пласкі та порожні, мов бубон. Бачили? Чули? Ні? Не має значення. Так про що це я? Переміна. В чому ж вона полягала? Так одразу не визначиш. Щось наче зрушило. От я був собі, теплий, яскравий, палив люльку, дивився на теплу, яскраву стіну, аж раптом десь щось таке маленьке, таке маніпусеньке — шасть! — і зрушило. Ш-Ш-ШУСТЬ — і край! Я ясно висловлююся? Уявіть собі височенну гору піску, сто метрів заввишки, яка бовваніє між соснами і океаном, тепер уявіть собі теплу темну ніч, і ніхто не дивиться, ніхто не слухає, а маленькі мішечки по два-три мільйони піщинок у кожному вирушають гуртом, мабуть, вервечками, тоді стоп! — зупиняються, всі гуртом, без жодного винятку, от і все на цю ніч, а може, й назавжди, бо зранку, як вийде сонце, з моря повіє вітрець, розкидає їх у різні боки, а то й перехожий, який рознесе їх ногами, хоча це малоймовірно. Подібне зрушення я й відчув серед білого дня, того вівторка, коли мільйони дрібних речовинок знялися гуртом зі свого старого місця і перебралися на нове, поруч, нишком, наче їм було не вільно робити таке. І я абсолютно певен, що, крім мене, жодна жива душа про ті речовинки і гадки не має. Але робити з того висновок, що вся ця подія мала походження суто внутрішнє, я гадаю, не можна. Бо моя, так би мовити, персональна система була на той час така безмежна, що провести межу між світом внутрішнім і світом зовнішнім дуже й дуже складно. Все, що там відбувалося, відбувалося усередині і водночас назовні. Я ясно висловлююся? Я, гадаю це й так зрозуміло, не бачив того, що відбувалося, і не чув, а сприймав усе за допомогою відчуття, настільки естетично витонченого, що порівняно з ним те, що зазнав чоловік під час вікопомного лісабонського землетрусу, коли його завалило живцем під уламками, здасться нам грубою, штучною і недолугою схемою пізнання дійсності. Сонце, яке світило на стіну, бо в ту мить я дивився саме на освітлену сонцем стіну, зазнало миттєвої і, не побоюся цього слова, радикальної зміни. Це були те саме сонце і та сама стіна, але не настільки, щоб не можна було ту різницю відкинути і, разом з тим, їх наче хто підмінив, через що я й відчув, ніби мене якось непомітно турнули на якесь інше подвір’я, у іншу пору року, до невідомого краю. У той самий час моя добра стара люлька, бо не банан же я смоктав, раптом здалася мені шматком якоїсь бридоти, і я витягнув її з рота, щоб перевірити, чи не термометр це, бува, чи не кляп гамівний для епілептика. А мої груди, з яких мало що не пір’я росло, не гірше, ніж у тих, що літають, груди мої запали й угнулися, і якби їх побачив мій любий географ, то він порівняв би їх із западиною у Кресі. Річ у тім, що моя груднина завжди торкалася хребта. Але в чому саме полягала та зміна? Що змінилося і яким чином? А те, якщо я не помиляюся, що виникло відчуття зміни, зміни аж ніяк не кількісної. Йшлося про саме існування драбини: Не лісь по трапині, Айфоре, я саправ її. Відбулася, і я радий про це сповістити, зворотна метаморфоза. Лавр перетворився на Дафну. Звідки взялося, туди й повернулося. Так само, як і чоловік, що знайшов те, чого прагнув (шукав жінку, приміром, або друга), втрачає їх або усвідомлює вартість свого надбання. І все ж безглуздо не прагнути, не шукати, бо коли припиняються пошуки, починаються знахідки, а коли мерхне бажання, життя починає натоптувати вас своїми дарами, доки вас не знудить, потім блювотою, доки ви її не виблюєте, а тоді й щойно виблюваним, аж поки ви все це та й возлюбите. Ненажера без шеляга у кишені, п’яниця, закинутий до пустелі, бахур, що скніє в тюрмі, — їм усім пощастило. Вперед за голодом, спрагою, хіттю, знову і знову, щодня, і завжди даремно, навздогін за недоспожитим їдлом, недопитим бухлом, недоцілованими хвойдами — ось вам, маєте, а ближче цього нам не підступитися — ні до щастя, ні до входу в інше життя, ні до саду. І це є натяк, тепер ви знаєте, чого воно все варте. Але звідки взялося відчуття того, що зміна ця є аж ніяк не кількісною? З чим, із якою реальністю все це пов’язано? І які такі сили спричинили цю зміну? Ось вам питання, відштовхуючись од яких розважливий розум зможе перейти до подальших, і таким робом, то спускаючись долі, то піднімаючись вгору, зі щабля на щабель, ми зможемо перебути цю ніч. На жаль, перш ніж податися геть, я маю повідати вам і дещо суто практичне, зробити кілька речей, наприклад, сплатити борг або порахуватися де з ким. Отже, я просто засвідчу, не прискіпуючись, звідки воно взялося і де поділося, лише засвідчу, що, на мою думку, присутність того, чого не було, а саме мою присутність назовні, всередині і поміж ними не можна вважати ілюзією, хоча хай мене трахнуть, якщо я уявляю, як воно могло бути інакше. Але все це, разом з усім іншим, е-ге-ге! з усім іншим доведеться вирішувати вам самим, коли прийде час, хоча скоріше за все ви махнете на це рукою. Так мені видається, коли я на вас дивлюся. Бо ви ж, я гадаю, не думаєте, що я от зараз візьмуся вас научати і оголошу те, що зі мною сталося і відбувається зараз, те саме буде і з вами, або, навпаки, те, що з вами коїться або скоїться, зазнав і я. Навіть якщо це все так і є, я ж однаково не зізнаюся. Якщо хочете знати правду, то подібні речі трапляються з усіма, хто бував у таких ситуаціях. Треба лише не затуляти очі, а чесно це визнати.