Сэмюэль Беккет - Уот

Еге-ге! Чули? Прекрасно. Еге-ге! Біс із ним! Еге-ге! Так от. Еге-ге! Еге-ге! Еге-ге! Мій сміх, містере..? Я перепрошую. Подобається? Еге-ге! Мій сміх, містере Уот. Ім’я забув. Так. З усіх типів сміху, котрі, якщо роздивитися, не є сміхом, а лише способами завивання, лише три, на мою думку, варті нашої уваги. Я маю на увазі гіркий сміх, нещирий та сміх безрадісний. Такий розподіл відповідає етапам послідовного, так би мовити, послідовного… Послі… довного розпущення людського усвідомлення того чи іншого явища, і перехід від одного типу сміху до іншого є, по суті, переходом від меншого до більшого, від нижчого до вищого, від зовнішнього до внутрішнього, від необробленого до витонченого, від субстанції до форми. Сміх, який нині зветься безрадісним, був колись нещирий, а ще до того — гіркий. А гіркий сміх чим був? Сльозами, містере Уот, сльозами. Але годі про це, містере Уот, не будемо гаяти наш час. Не будемо. Так про що ми..? Гіркий, нещирий і цей — еге-ге! Еге-ге! — безрадісний. Гіркий сміх сміється з того, що не є добрим, то є сміх етичний. Нещирий сміх сміється з того, що не є правдивим, то є сміх інтелектуальний. Недобре! Неправдиве! Ну-ну. А безрадісний сміх — то є сміх діаноетичний, з замахом і в саму пику — еге-ге — отак. То всім сміхам сміх, сміх, що сміється зі сміху, акт споглядання і визнання жарту найвищого ґатунку, одне слово, сміх, що сміється — всі чують? — з людського нещастя. Я особисто шкодую за всім. Геть за всім на світі. Немає такого слова чи… Але я вже, здається, про це казав. Казав чи ні? Тоді дозвольте розповісти вам про своє теперішнє почуття, що так близько нагадує почуття суму, так близько, що я їх не розрізняю. Не розрізняю. Варто мені подумати, що от і прийшла моя остання земна година в будинку містера Нота, де я провів так багато годин, так багато щасливих годин, так багато нещасних годин і — що найголовніше — так багато годин, які не були ні щасливими, ні нещасливими, і що, перше ніж півень запіє або не пізніше, як він запіє і змовкне, мої стомлені ніжки мусять напружитися і понести мене, мій добряче стомлений тулуб і неймовірно стомлену, виснажену до знемоги голову геть, далеко від цієї держави, цієї місцевості, де так довго буяли мої сподівання, понести притьмом, якомога швидше мій пухкенький задок і гладеньке черевце, мої запалі груди, мою маленьку, лисувату, м’ясисту голівку, яка теліпається, неначе ось-ось відірветься, все хутчіш і хутчіш розтинаючи сіре повітря, понести далі та далі у будь-якому з трьохсот шістдесяти напрямків, якими може податися будь-який відчайдушний, не дуже спритний, але ще при здоров’ї чоловік, от у таку хвилину я обертаюся, а сльози ллються з очей, еге-ге! Хоча на кар’єру це не впливає (нічого не дається нам легко), скоріше за все я палаю бажанням перетворитися на кам’яний стовп чи на постамент, який височить посеред поля або на горі на радість усім прийдешнім поколінням, для того, щоб коні, корови, вівці та кози могли підійти і почухатися, щоб собакам і людям було де вилити трошки зайвої рідини, щоб розумники мали про що міркувати, щоб невдахам було де шкрябати політичні гасла і нецензурні слова, щоб закохані викарбовували там серця, і свої імена, і дату, і щоб вряди-годи чоловік самотній, такий, як я, прийшов би сюди, посидів, оперся спиною на постамент і закуняв на осонні, якщо тоді буде сонячно. Ось через що я й відчуваю щось вельми схоже на смуток, на тугу за тим, що було, є і буде зі мною, бо дрібні клопоти і халепи інших людей у цей проміжок часу не турбують мою голову, котра чується так, ніби ось-ось впаде і покотиться, а людина інтелектуальна, тобто мого — еге-ге! — замісу, сприймає подібне чуття дуже болісно, так само, як і сибарит, коли йому здається, ніби його геніталії падають і десь котяться, і так далі, для різних типів чоловіків знайдуться різні приклади. Так сукупність подібних моментів змінює час, так сукупність ваших моментів і моїх моментів міняє настільки, що ми, колишні, тих часів, коли ці моменти лише — тік-так! Тік-так! починалися, і нинішні, то є зовсім різні люди. Все це ми усвідомлюємо, як і те, в чому саме полягає різниця, в тому, що ви помудрішали, але не посмутнішали, а от я посмутнішав, але не помудрішав, бо мудрість іде вкупі з суттєвою особистою скрутою, ну а смуток — це є те, що впродовж усього життя крапає і накопичується в тобі, мов поштові марки в альбомі колекціонера, що їм не роби, хіба ж ні? І коли якийсь чоловік стає замість іншого, то цьому, новенькому, очевидно годилося б знати дещо про того, кого він збирається замінити, хоча водночас не викликає сумніву і те, що, з іншого боку, всесвіт не обов’язково є чимось правдивим, чи вірним, чи справедливим, я натякаю на те, що тому, старенькому, чиє місце займає новенький, скоріше за все байдуже, хто буде після нього. Це цікаве співвідношення, на превеликий жаль, витікає із попередньої загальновизнаної домовленості. Візьмімо, для прикладу, випадок із хатніми покоївками, які спочатку заповзають, а тоді їх звідти витурюють геть (я тут згадую хатніх покоївок, але ж ви, я гадаю, розумієте, на що я натякаю), одну із яких витурили, перш ніж друга встигла заповзти, для того, щоб вони не мали ніякої змоги здибатися ні в транспорті, ні на шляху до чи від трамвайної чи автобусної зупинки, залізничної станції, зупинки таксі, в барі або вздовж каналу. Припустимо, першу із цих двох жінок звали Мері, а другу — Енн, або ще краще, першу — Енн, другу — Мері, і хай там буде третя особа, хазяйка або хазяїн, бо без якоїсь вищої істоти сам факт існування хатньої покоївки по дорозі до хати чи до покоїв або по дорозі з покоїв чи з хати, або її нерухоме перебування посеред хати, альбо покоїв просто не вкладається в голову. І оця третя особа, від існування якої залежить існування Енн та Мері, і чиє існування, у свою чергу, у певному значенні, якщо хочете знати, теж залежить від існування Енн та Мері, звертається до Мері, ні, звертається до Енн, бо на цей час Мері вже є десь далеко, в трамваї, автобусі, поїзді, таксі, барі або на каналі, звертається до Енн і каже, Джейн, зранку, коли Мері впоралася із цією справою, немов хтось колись бачив, щоб Мері із чимось упоралася, та розпочала іншу, а саме прибрала зранку напіввертикальну поставу, вмостилася так, що порозкладала перед собою роботу і тихо й спокійно заходилася їсти цибулю та м’ятні льодяники, все по порядку, себто спершу іде цибулина, тоді льодяники, тоді знов цибулина, і знов льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один м’ятний льодяник і так далі, доки мета її перебування у цій господі не вислизнула з її голови, а слідом за метою на світанку подалися і всі її підсвідомі вигадки, мрії та порухи, так, разом із ганчіркою, яку вона так мужньо тримала весь час, доки та не випала з її пальців у пил, так, поринули, набули нудно-сірого кольору, вкрилися порохом і зникли з очей до весни. Наша Мері губила таким робом десь від двадцяти шести до двадцяти семи гарно оздоблених вовняних ганчірок на місяць, і це лише за останній рік її служби в цьому занедбаному будинку. І який же це штиб, дозвольте спитати, на неї найшов, що вона вже не тямила, де вона є і що вона коїть? Мрії про більшу платню і легшу роботу? Еротичні жадання? Дитячі спогади? Клімактеричні нервові розладнання? Туга за мертвим коханцем або коханцем, який подався у невідомому напрямку? Втілення в зорові дальтонічні образи програми перегонів? Душеспасенні молитви? Вона нікому про це не казала. Гадаю, я не помилюся, якщо скажу, що вона була, в принципі, проти всяких розмов. Днями, а то й тижнями вона мовчала і якщо й розверзала уста, то для того лише, щоб запхати туди свою п’ятірню з надійно затиснутим у ній шматочком їжі, бо до ложки, ножа, ба й навіть виделки, цих вірних помічників процесу травлення, вона так і не призвичаїлася, хоча й мала чудові рекомендації. А з іншого боку, вона завжди мала неабиякий апетит. І річ не в тім, що харчі, які Мері спожила за певний проміжок часу, були більші за своєю масою чи насиченіші вітамінами, ніж харчі, які з’їла нормальна здорова людина у той самий період. Ні. Але її апетит не мав собі рівних, бо він ніколи не зменшувався. Людина звичайна поїсть, тоді відпочиває від їжі, щоб звільнити місце для нової порції, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, і у такий спосіб, то поглинаючи їжу, то відпочиваючи від неї, вона вирішує непросту проблему голоду і спраги (гадаю, що її теж можна сюди додати), мобілізуючи всі свої здібності і матеріальні ресурси. Так хай вона буде їдцем нікудишнім чи не гіршим за інших, жеруном, вегетаріанцем, натуралістом, людожером, хай вона аж тремтить, передчуваючи близьке застілля, з огидою згадує про нього, або і те, і те, нехай вона випорожнюється, граючи або з натугою, хай відригує, пускає вітри, блює або, як їй заманеться, натякає на наслідки кепсько засвоєної їжі, органічного розладнання або брак виховання у юні роки, хай вона — Джейн, ти чуєш? — підпадає під якусь із зазначених категорій, під кілька з них, під усі з них та інші або, навпаки, хай не підпадає під жодну з них, а під якусь іншу, як, наприклад, якщо вона нічого не їсть у процесі голодного страйку, або в неї ступор, або вона змушена за порадою лікарів постійно вдаватися до клізми, все це не має значення, і факт лишається фактом, спростувати який не вдасться нікому, і факт цей полягає в тому, що життя її плине від однієї їжі до іншої, бажає вона цього чи ні, споживає її з насолодою чи з огидою, успішно чи ні, через рот, ніс, пори, катетер чи парентерально, все це не має ніякого значення, а між актами харчування, без яких життя, і це вже не секрет ні для кого, померхло б і більше не чмихало б, трапляються паузи для відпочинку, під час яких харчі не поступають до організму, за винятком хіба що закуски вряди-годи, чарочки-другої, невеличкого бутерброда, які хоча і не є обов’язковими, але поліпшують непередбачене прискорення обміну речовин, зумовленого низкою різних обставин, таких, як підтримка товариша, котрий ускочив у халепу, народження дитини, виплата боргу, відшкодування позики, докір сумління та інші глобальні зрушення позитивного характеру, які значно просувають добре подрібнену, перетерту кашку з кишечника нижче, у бік землі, всю цю напівперетравлену кашку, що була колись духмяним вишневим вином, супом, пивом, рибою, портером, м’ясом, пивом, овочами, десертом, фруктами, сиром, портером, анчоусами, пивом, кавою або бенедиктином, влитим у себе під час розмови якихось пару годин до того під акомпанемент скоріше за все піаніно, а то й чи не віолончелі. Оскільки Мері поглинала їжу цілий день, себто зі сходу сонця або, точніше, як тільки прокинеться, бо, судячи з тієї години, коли вона вставала і тупцяла переходами і закапелками цього нещасного будинку, світанок давно уже минув, і до пізньої ночі, коли рівно о восьмій вона вкладалася спати, покинувши брудний посуд і залишивши вечерю на столі, і зразу ж поринала у міцний сон, який супроводжувався, хіба я неодноразово не підкреслював унікальний характер цього явища? супроводжувався здоровим та щирим, хоча і надприродним хропінням, я кажу «надприродним» з оглядом на його всенощну тривалість, з чого я роблю висновок: Мері, подібно до інших численних жінок, спала горічерева, що, на мою думку, є дуже шкідливою і огидною звичкою, правда, на жаль, бувають випадки, коли всяка інша позиція виявляється як на практиці, так і в теорії неможливою. Так от! Коли я кажу, що Мері поглинала їжу цілий день, з того часу, коли вона зранку розплющувала свої очі і до тієї миті, коли, засинаючи, вона їх щільно склеплювала, то це означає, що упродовж всього цього часу не було і миті, коли б її рот гуляв порожняком, бо він весь час був лише напівпорожнім або, якщо хочете, напівповним, і все через те, що Мері, попри всі свої позитивні рекомендації, так і не навчилася завантажувати повну порцію тільки після повного обмолоту і всмоктування попередньої. Так от, коли я кажу, що під час робочої днини не було такої миті, коли б її рот не був напівпорожнім, сиріч напівповним, я зовсім не стверджую, ніби так було завжди, бо, як засвідчив ретельний, ба й навіть побіжний огляд, у дев’яти з десяти випадків він був напхом напханий, чим, гадаю, і пояснюється її байдужість до задушевної дружньої бесіди. Щойно, говорячи про рот Мері, я вжив вираз «напхом напханий», але, використовуючи його, я мав на думці не те, що у дев’яти випадках з десяти він був ущерть переповнений, так, що ще трохи і з нього усе потекло б назовні, ні, не боячись впасти у протиріччя, я стверджую, що в дев’яти випадках із десяти він був такий напхом напханий, що з нього все витікало і щедро заляпувало весь і без того замащений інтер’єр, і сліди цього бенкетування у вигляді не до кінця пережованих шматочків м’яса, фруктів, хліба, овочів, горіхів та тістечок я нерідко знаходив по різноманітних як за місцем, так і за призначенням закапелках, куточках та ізольованих приміщеннях, зокрема біля купи вугілля, в оранжереї, довкола бару, в капличці, в пивниці, на горищі, у молочарні і, сором сказати, у вбиральні для слуг, де Мері проводила більшу частину робочого дня, що й не дивно з огляду на терпимий або навіть задовільний стан її апарату травлення, хоча можемо припустити, що вона там усамітнювалася, аби трохи подихати свіжим повітрям, хвильку перепочити у затишку, бо більшої шанувальниці тиші та спокою, і нехай мене грім поб’є, якщо я перебільшую, я не знав, не бачив, не чув і не уявляю. Але на чому ми зупинилися? Так от, я наче бачу її перед собою, вона заклякла і стоїть, спирається на одну з тисячі тутешніх стін, що підпирають цю жалюгідну споруду, її довгі сірі перекручені сальні коси немов засмальцьований каптур, огортають обличчя, на поверхні якого панують блідість, апатія, голод, кургани прищів, свіжий бруд, потойбічна туга та зайве волосся, і ніяк не вирішать, хто ж із них дужчий. Довкола немитого вуха лущиться золотушна шкіра. Під обшмульганим ситцевим платтям, яке немов струпом вкрите рельєфними горбами та затверділими патьоками, проступають дві западини, позначаючи місце, де мусять бути груди, а конічна опуклість позначає ділянку черева. Серед бганок її подертої сукні ховається простора торба, або ж підсумок, з харчами, що допомагають їй перебути паузу між сніданком і обідом, з іншого боку зяє її рот, а між ними туди-сюди сновигають руки, які я маю всі підстави прирівнювати до шатунів. У той момент, коли одна рука просовує усією долонею між невтомних щелеп холодну картоплину, цибулину, тістечко чи бутерброд, друга лізе у торбу, де безпомилково намацує і тягне до рота бутерброд, цибулину, тістечко чи холодну (знову ж таки) картоплину. Відтак перша рука поспішає за черговою пайкою, і у точці, рівно віддаленій від обох крайніх пунктів, зустрічається з другою, котра підноситься, щоб звільнитися від вантажу. І ніщо, окрім пурхаючих ручиськ, плямкаючого рота й горлянки, яка раз у раз ковтає здобич, жодна риска Меріїного мрійливого виду не здригається, от хочеш вір мені, Джейн, хочеш — ні, хоч це дивно, але я не вигадав ні півслова. Тепер щодо кінцівок Мері, кахи-кахи, про які, якщо не помиляюся, я ще не згадував ні взимку, ні влітку… Взимку чи влітку… І так далі. Літо! Коли я конатиму, пане Уот, лежачи за червоною ширмою, то, розумієте, може, саме це слово тоді лунатиме, літо і всякі інші літні слова. Справа не в тім, що вони мені так уже до вподоби. Але дехто кличе священика, інші — згадують про довгі дні, коли сонце пече немилосердно. Я тут з’явився влітку. Ще трохи, і я замовкну, і ви не почуєте більше мого голосу, хіба що ми з вами здибаємося деінде, що з огляду на ваше міцне здоров’я малоймовірно. Отже, я підведуся, хоча я й так не сиджу, і подамся, нічого не беручи з собою, вбраний у те саме, в чому я зараз стою, хоча хіба це можна назвати стоянням, прихопивши лише зубну щітку, щоб чистити зуби зранку і проти ночі, та, кинувши шеляг у гаманець, щоб купити собі булочку у спекотливий полудень, піду без надії, без друга, без плану, без мети і без капелюха, щоб зняти його з голови, вітаючи ґречних панів та паній, подамся, розпрямивши рамена, стежкою до воріт, востаннє, коли небо на сході сірітиме, піду, схиливши голову, по битому шляху, тоді битою стежкою, далі, карбуючи крок ударною ногою, дряпаючи щоку об наїжачені шпичаки, і так далі, і так далі, розпалюючись та слабнучи, доки хтось мене не пожаліє або сам пан Бог наді мною змилостивиться, а ще краще — і той, і той, а як ні, то я занепаду, і мене, рясно вкритого мухами, підбере поліцейський і повезе далеко, а вас замість мене залишить, і перед вами буде все те, що в мене давно уже позаду, і те, що лежить нині переді мною, еге-ге, усе, що лежить нині переді мною. Було це влітку. Вдома були три чоловіки: хазяїн, якого, як ви знаєте, ми звемо паном Нотом, управитель на ім’я, здається, Вінсент і слуга молодший, у тому лише значенні, що він прибився до нас нещодавно, якого звали, якщо не помиляюся, Вальтер. Перший з них тут, якщо не лежить у своєму ліжку, то сидить у кімнаті. А другого, себто Вінсента, вже тут немає, з тієї причини, що як тільки я прийшов, він подався геть. А третього, Вальтера, теж тут немає, з тієї причини, що як тільки Ерскін прийшов, він подався геть, так само, як і Вінсент, коли я прийшов. Ну а мене, себто Арсена, також уже тут немає, з тієї причини, що як тільки ви прийшли, я подався геть, так само, як і Вінсент, який геть подався, коли я прийшов, так само, як Вальтер, який подався геть, коли Ерскін прийшов. Але Ерскін, той, що прийшов другим з кінця і мусив наступного року піти, так от Ерскін все іще тут, спить і мріє, що то несе йому день прийдешній, просування по службі, якесь нове обличчя чи близький кінець. Але прийде новий вечір, і світло згасне на небі, і земля знебарвиться: