Джозеф Киплинг - Кім

— Боїться він, чи що? Не бійся! Пам’ятаю, я сам раніше боявся поїзда. Заходь! Цю штуку уряд влаштував.

— Я не боюся, — сказав Лама. — А у вас знайдеться місце для двох?

— Тут і для миші місця не вистачить, — зойкнула дружина заможного хлібороба- джаті [39] Джаті — пенджабець, але не сикх і не мусульманин. індуїстського віросповідання з багатого Джаландхарського округу.

У наших нічних поїздах менше порядку, ніж у денних, де дуже строго стежать, щоб чоловіки та жінки не сідали до одного вагону.

— О, мати мого сина, ми можемо знайти місце, — промовив її чоловік у синій чалмі. — Візьми дитину. Це, бач, свята людина.

— Я вже й так стонадцять клунків на руках тримаю! Може, запросиш його сісти до мене на коліна, безстиднику? Від чоловіків тільки цього й дочекаєшся! — вона озирнулася навкруги, очікуючи співчуття. Повія з Амрітсара, що сиділа біля вікна, пирхнула з-під хустки.

— Заходь! Заходь! — крикнув жирний лихвар-індус із загорнутою в тканину лічильною книгою під пахвою і додав з єлейною посмішкою: — Треба бути добрим до бідняків.

— Ага, за сім відсотків на місяць під заставу ненародженого теляти, — промовив молодий солдатик-догра [40] Догри — не пенджабські джаті. , що їхав на південь у відпустку. Всі розсміялися.

— Він піде до Бенареса? — запитав Лама.

— Звичайно. Інакше навіщо нам їхати в ньому? Заходь, а то залишимося, — кричав Кім.

— Дивіться! — зойкнула амрітсарська дівуля. — Він ніколи не їздив у поїзді. О, дивіться!

— Ні, допоможіть, — промовив хлібороб, простягаючи велику смагляву руку і затягуючи Ламу. — От і добре, батьку.

— Але… але… я сяду на підлозі. Сидіти на лавці суперечить правилам, — говорив Лама. — До того ж у мене від цього ноги судомить.

— Я кажу, — почав лихвар, підтискаючи губи, — що немає жодного праведного закону, якого ми не порушили б через ці по-їзди. Приміром, ось ми сидимо тут із людьми всіх каст і племен.

— Еге, і з найнепристойнішими безсоромницями, — додала його дружина, суплячись на амрітсарську дівицю, що стріляла оченятами молодому найманцеві.

— Я ж казав: треба було нам їхати підводою, — кивнув чоловік, — тоді б ми й грошей трохи зберегли.

— Авжеж, і щоб за дорогу на харчі витратити вдвічі більше заощадженого. Про це вже говорено і переговорено десять тисяч разів!

— Ще б пак, і десятьма тисячами язиків, — пробурчав він.

— Уже якщо нам, бідним жінкам, і поговорити не можна, так нехай нам допоможуть боги! Ох! Він, здається, з тих, що не повинні дивитися на жінку і відповідати їй. — Лама, стримуваний своїми звичаями, не звертав на неї ні найменшої уваги. — А учень теж із таких?

— Ні, матінко, — випалив Кім, — якщо жінка красива, а головне — милосердна до голодного.

— Відповідь жебрака, — сміючись, відказав сикх. — Сама винна, сестро!

Кім благально склав руки.

— Куди ви їдете? — запитала жінка, простягаючи йому половину перепічки, вийнятої із зашурганого згортка.

— До самого Бенареса.

— Ви, мабуть, лицедії? — висловив припущення молодий солдат. — Мо’ покажете нам якісь фокуси, щоби збавити час? Чого цей жовтий чоловік не відповідає?

— Бо він святий, — зверхньо виголосив Кім, — і думає про речі, які для тебе заховані.

— Це можливо. Ми, лудхіанські сикхи, — він розкотисто виголосив ці слова, — не забиваємо собі голови богослів’ям. Ми б’ємося.

— Син брата моєї сестри служить наїк [капралом] у цьому полку, — спокійно мовив ремісник-сикх. — У них там є роти з догрів.

Солдат зиркнув на нього, бо догри — іншої касти, ніж сикхи, а лихвар захихотів.

— Для мене всі однакові, — сказала дівчина з Амрітсара.

— Ще б пак, — уїдливо пирхнула дружина хлібороба.

— Та ні ж, але всі, хто служать урядові зі зброєю в руках, складають, так би мовити, єдине братство. Братство касти — це одне, але крім цього, — вона боязко озирнулась навкруги, — єдність палтана — полку, чи не правда?

— У мене брат у джатському полку, — сказав хлібороб. — Догри — хороші люди.

— Принаймні, сикхи твої дотримувалися такої думки, — промовив солдат, який сидів у кутку, суплячись на старого. — Саме так думали твої сикхи, коли дві наші роти прийшли їм на допомогу в Пірзай-Коталі [41] Пірзай-Коталі — північно-західна прикордонна провінція, де британці у 1877 році двічі воювали з Афрідісом. Друга кампанія призвела до окупації Кабулу генералом Робертсом. ; вісім афрідійських знамен стирчали тоді на гребені. Ще й трьох місяців відтоді не минуло.