Джозеф Киплинг - Кім

— Ніхто його в тебе не забере. Іди, посидь із моїми балті, — сказав Магбуб Алі, і Лама спроквола відійшов, заспокоєний обіцянками.

— Ну, хіба він не божевільний? — промовив Кім, знову виступаючи вперед, у смугу світла. — Навіщо мені брехати тобі, хаджі [34] Хаджі — титул, який отримують мусульмани, здійснивши паломництво до Мекки. ?

Магбуб мовчки смоктав кальян. Потім він почав майже пошепки:

— Амбала знаходиться на шляху до Бенареса, і якщо ви обоє дійсно прямуєте туди…

— Ну! Ну! Кажу тобі, він не вміє брехати, як уміємо ми з тобою.

— І якщо ти в Амбалі передаси від мене одне повідомлення, я дам тобі грошей. Воно стосується коня — білого жеребця, якого я продав одному офіцерові, коли минулого разу повертався з перевалів. Але тоді — стань ближче і простягни руки, неначе просиш милостиню! — родовід білого жеребця був не повністю встановлений, і цей офіцер, він тепер в Амбалі, велів мені з’ясувати його. (Тут Магбуб описав екстер’єр коня і зовнішність офіцера.) Ось що потрібно передати цьому офіцерові: «Родовід білого жеребця цілком встановлено». Так він дізнається, що ти прийшов від мене. Тоді він скаже: «Які у тебе докази?» А ти відповіси: «Магбуб Алі дав мені докази».

— І все це заради білого жеребця? — реготнувши, промовив Кім, і очі його загорілися.

— Цей родовід я тобі зараз передам… на свій лад, та ще на додачу вилаю тебе гарненько. — Позаду Кіма промайнула чиясь тінь; пройшов ремигаючи верблюд. Магбуб Алі підвищив голос. — Аллах! Чи ж ти єдиний жебрак у місті? Твоя мати померла. Твій батько помер. У всіх вас одне і те ж саме! Ну, гаразд, — він повернувся, буцімто пошукати на підлозі позаду себе, і жбурнув хлопчикові шматок м’якої, жирної мусульманської перепічки.

— Іди, переночуєте із моїми конюхами — і ти, і твій Лама. Завтра я, може, знайду для тебе роботу.

Кім вислизнув і, стиснувши перепічку зубами, знайшов у ній, як і очікував, шматочок цигаркового паперу, загорнутий в церату, і три рупії сріблом — надзвичайна щедрість. Він усміхнувся і запхав у свою шкіряну ладанку гроші та папірець. Лама, чудово нагодований магбубовими балті, вже спав у кутку однієї зі стаєнь. Кім, сміючись, улігся поруч із ним. Він знав, що робить послугу Магбубові Алі, і ні на мить не повірив у байку про родовід жеребця.

Але Кім не підозрював, що Магбуб Алі, відомий як один із найбільших пенджабських торговців кіньми, багатий і заповзятливий купець, чиї каравани проникали в найглухіші закапелки далеких країн, був записаний в одній із секретних книг Індійського Розвідувального Управління під шифром С.25.1.Б. Два-три рази на рік С.25-й посилав до Управління невелику доповідь, доволі зухвалу, але надзвичайно цікаву і зазвичай (зміст її підтверджувався донесеннями Р.17-го і М.4-го) цілком достовірну. Це були відомості про всілякі глухі гірські князівства, мандрівників-неанглійців, а також про торгівлю зброєю — одним словом, то була дрібка із тієї величезної маси «отриманої інформації», на основі якої діє індійський уряд. Однак нещодавно п’ятеро можновладних князів-союзників, яким зовсім не слід було вступати між собою в союз, були повідомлені однією доброзичливою північною державою про те, що різні новини просочуються з їхніх областей у Британську Індію. Тоді їхні прем’єр-міністри сильно стривожилися і повелися згідно зі своїми східними звичаями. У числі інших вони запідозрили зухвалого червонобородого гендляра, чиї каравани по черево в снігу пробиралися їхніми землями. Принаймні, караван Магбуба вистежили і під час спуску з гір двічі обстріляли; причому люди Магбуба приписали напад трьом невідомим негідникам, які, можливо, були найняті саме з цією метою. Тому Магбуб утримався від шкідливого для здоров’я перебування в Пешаварі та без зупинок пройшов до Лагора, де, знаючи своїх одноплемінників, очікував розвитку цікавих подій.

Магбуб Алі мав при собі дещо таке, що йому не хотілося зберігати бодай на годину довше, ніж це було необхідно, а саме: шматочок ретельно і багаторазово складеного паперу, обгорненого в церату, — непідписане повідомлення, без адреси, з п’ятьма мікроскопічними дірочками, проколотими шпилькою на одному з кутиків, — повідомлення, що найскандальнішим чином видавало з головою п’ятьох князів-союзників, дружню північну державу, пешаварського банкіра-індуса, бельгійську фірму, що виробляє зброю, і великого напівнезалежного мусульманського правителя одного південного князівства. Це повідомлення було доставлене Р.17-м, і Магбуб, отримавши його за перевалом Дора, віз папірець далі замість Р.17-го, який із незалежних від нього причин не міг покинути свій наглядовий пост. Динаміт здавався чимось цілком безневинним порівняно з цим донесенням С.25-го, і навіть уродженець Сходу зі східним уявленням про цінність часу розумів: чим скоріше воно потрапить у належні руки, тим краще. Магбуб нітрохи не мав бажання померти насильницькою смертю, бо там, за кордоном, у нього висіли на руках дві-три незавершені родові помсти, а по їх закінченні він мав намір почати мирне життя більш-менш доброчесного громадянина. Із часу свого приїзду два дні тому він не виходив за ворота караван-сараю, але абсолютно відкрито розсилав телеграми: в Бомбей, де тримав у банку трохи грошей, у Делі, де його молодший компаньйон і родич продавав коней агенту одного раджпутанського князівства, і в Амбалу, звідки якийсь англієць настирливо вимагав родовід якогось білого жеребця. Базарний писар, який володів англійською, складав чудові телеграми на кшталт: «Крейтон. Банк Лоурел. Амбала. Кінь арабської породи як повідомлялося. Шкодую затримку родоводу, який перекладаю». І пізніше за тією ж адресою: «Вельми прикра затримка. Родовід перешлю». Своєму молодшому компаньйонові в Делі він телеграфував: «Лутуфу Уллі. Переслав телеграфом дві тисячі рупій ваш рахунок банк Лачмана Нарайна». Все це були звичайні при веденні торгових справ телеграми, але певні зацікавлені сторони знов і знову обговорювали кожну з них, перш ніж записка потрапляла на вокзал, куди їх носив дурнуватий балті, що дозволяв усім охочим переглядати їх по дорозі.