Джозеф Конрад - Серце пітьми

— Це не те, на щó ми сподівалися, — зауважив він.

— То я покладу край вашим сподіванням, — відказав я. — У мене залишилися лише його приватні листи.

Непрохай-гість забрався геть, завбачливо пригрозивши мені судовим переслідуванням, і більше я його не бачив. Але за два дні з’явився ще один суб’єкт, який назвався двоюрідним братом Курца: йому хотілося дізнатися найменші подробиці про останні хвилини його найдорожчого родича. І він випадково дав мені зрозуміти, що Курц, виявляється, був великим музикантом.

— Він міг би мати колосальний успіх, — сказав мій відвідувач, який був, здається, органістом.

Його ріденькі сиві пасма лягали на засмальцьований комір піджака. У мене ж не було підстав сумніватися в його словах, тому я досі не можу сказати, ким був Курц за фахом — якщо він узагалі його здобував, — і який із його талантів слід вважати найбільшим. Я сприймав його за художника, який дописував у газети, або за журналіста, який умів малювати, проте навіть його кузен (розмовляючи зі мною, він нюхав тютюн) не міг мені сказати достеменно, ким, власне, той був. Курц був універсальним генієм… Тут я погодився зі стариганом, який тієї миті саме голосно висякався у велику бавовняну хустинку й, схвильований, мовчки вийшов, забравши зі собою кілька сімейних листів і якийсь незначущий дріб’язок. Насамкінець до мене завітав журналіст, який палко бажав довідатися про долю свого «любого колеги». Цей відвідувач повідомив, що Курцові варто було б обрати політичну кар’єру на «боці народу». У журналіста були кошлаті прямі брови, коротко стрижене волосся й монокль на широкій стрічці. Розбалакавшись, він заявив, що Курц, на його думку, писати не вмів, але «Боже милий! Як цей чоловік умів говорити! Він міг наелектризувати юрбу. Він вірив — розумієте? — вірив. Умів себе переконати у чому завгодно… у чому завгодно… Він міг би стати блискучим лідером якої-небудь радикальної партії».

— Якої партії? — перепитав я.

— Будь-якої! — відказав мій гість. — Він… він був той… екстреміст. Чи не так?

Я погодився. Але ні з того ні з сього журналіст поцікавився, чи не знаю я часом, щó спонукало Курца поїхати в таку далину.

— Знаю, — відповів я і вручив йому знаменитий «Звіт» для опублікування, якщо він вважатиме це за можливе. Гість квапливо переглянув документ, бурмочучи собі щось під ніс, ледве вимовив «годиться» і пішов геть зі своєю здобиччю.

Отак у мене залишилися лише тонка пачка листів і портрет дівчини. Вона була вродлива… Я хочу сказати, що вираз її обличчя здавався мені прекрасним. Знаю, що навіть сонячне світло буває облудним, але жодне освітлення й жодні пози не могли надати її обличчю виразу, що навіював таку цілковиту довіру. Здавалося, вона вміла слухати з відкритою душею, нічого не запідозрюючи і не трактуючи по-своєму. Я вирішив особисто повернути їй її світлину і листи. Цікавість? Атож. А може, ще якесь почуття. Все, що належало Курцу, вислизало з моїх рук: його душа, його тіло, його станція, його плани, його слонівка, його кар’єра. Залишалися лише його спогади і його наречена: я хотів і їх віддати минулому, сказати б, особисто відпустити все, що в мене було Курцового, у забуття, яке чигає на кожного звичайного смертного. Я не виправдовуюся. Тоді я лише невиразно уявляв, чого саме хочу. Можливо, то був порив несвідомої вірності… або втілення однієї з тих іронічних потреб, які криються в людському бутті. Не знаю. Не можу сказати. Але таки вирушив до тієї дівчини…

Я подумав, що з пам’яттю про Курца буде те саме, що й зі спогадами про інших небіжчиків, які накопичуються в житті кожної людини, — вона перетвориться на розмитий відбиток тіні, що лягає на розум, швидко й безповоротно віддаляючись. Але перед високими й масивними дверима, між високими будинками, на вулиці, такій само тихій і ошатній, наче алея цвинтаря, мені раптом привидівся Курц на ношах: він жадібно роззявляв рота, мовби хотів проковтнути цілу землю з усім людством разом. Тоді він ожив для мене, і жив так, як завжди, — примара, спрагла дивовижних з’яв і жахливих реальностей; примара, чорніша за пітьму самої ночі, проте вбрана у шляхетний одяг розкішного красномовства. Це видіння, здавалось, увійшло в будинок разом зі мною: ноші, привиди-носильники, дика юрба покірних шанувальників, морок лісів, блиск річкового плеса поміж похмурими берегами, барабанний дріб, рівний і приглушений, як биття серця — серця пітьми-переможниці. То був момент тріумфу дикої глушини, мстивий її набіг, якому я мав протистояти самотужки, аби врятувати іншу душу.