Джозеф Конрад - Серце пітьми

Жодне красномовство не могло б настільки похитнути чиюсь віру в людину, як цей останній спалах Курцової відвертості. Він також боровся зі собою. Я це бачив, чув. Бачив незбагненну таємницю душі, що не знає ні стримання, ні віри, ні страху, а проте, сліпо бореться сама зі собою. Я тримався майже холоднокровно, та щойно мені поталанило вкласти його на канапу, піт заструменів з мого чола, а ноги тремтіли так, немов я, спускаючись із того пагорба, тяг на своїй спині півтонний вантаж. Але ж я тільки підтримував того чоловіка, а він тим часом своєю кістлявою рукою обіймав мене за шию! Важив Курц не більше, ніж дитина…

Коли наступного дня, опівдні, ми підняли якір, юрмисько людей — я весь час гостро відчував їхню присутність за стіною дерев — знову вийшло з лісу й заметушилося на галявині, встеливши схил пагорба голими, дикими, тремтячими бронзовими тілами. Я трохи розігнав пароплав, повів його за течією, і дві тисячі очей стежили за лютим демоном ріки, який із плескотом і стукотом розбивав воду своїм дивовижним хвостом, видихаючи у небо чорний дим. Перед юрбою, біля самої ріки, три чоловіки, з голови до ніг обліплені червоною глиною, знай ходили туди-сюди. Щойно судно знову наблизилося, вони повернулися до нас, затупали ногами й закивали рогатими головами, а їхні червоні тіла почали розгойдуватися: тубільці погрожували лютому річковому демонові пучком чорного пір’я, облізлою шкурою з обвислим хвостом та чимось на кшталт висохлого гарбуза і раз у раз вигукували чудернацькі слова, що не мали нічого спільного зі звуками людської мови. А юрба відповідала їм глухим шепотом, наче беручи участь у якійсь сатанинській літанії.

Ми перенесли Курца до рубки — там було більше повітря. Лежачи на кушетці, він дивився у відчинене вікно. Раптом у гурті бронзових тіл зчинився гармидер, і жінка із зачіскою, що нагадувала шолом, та смаглявими щоками підбігла мало не до самої води. Вона простягала руки, викрикуючи щось, і весь той зворохоблений натовп хором підхопив її слова й заволав, чітко, швидко, ніби в єдиному пориві.

— Ви розумієте цих дикунів? — запитав я.

Курц дивився повз мене вогненними, сповненими пожадання очима: погляд його був млосний і злісний. Він нічого не відповів, але я бачив, як усмішка, усмішка, що насправді нічого певного не означала, майнула на безбарвних губах, які за мить судомно скривилися.

— А ви хіба ні? — мовив він повільно, задихаючись, немов якась надприродна сила виривала з нього ці слова.

Я смикнув мотузку свистка, і зробив це тому, що побачив, як колоністи вирішили розважитися, пустивши кілька куль у тубільців, і вже вийшли було на палубу з рушницями. Та коли пролунав різкий свист, жах охопив цей збитий докупи натовп.

— Не треба! Не відлякуйте їх! — крикнув у розпачі хтось на палубі. Та я кілька разів поспіль смикнув мотузку. Лави дикунів розімкнулися, вони бігали, повзали, припадаючи до землі, метушилися, намагаючись утекти від тих страшних звуків. Троє чоловіків, обмазаних червоною глиною, лягли пластом, ніби підстрелені. І лише велична й нескорена дикунка не ворухнулася, трагічно простягнувши до похмурої й блискучої ріки свої оголені руки, ніби хотіла досягнути нас.

А тоді ті ідіоти на палубі таки трохи постріляли, і я вже нічого не міг розгледіти крізь завісу диму.

Прудка каламутна течія, вириваючись із серця пітьми, несла нас до моря: тепер ми пливли вдвічі швидше, ніж тоді, коли рухалися проти течії, але й життя Курца так само швидко вгасало, вгасало, вгасало, витікаючи з його серця кудись у море невблаганного часу. Начальник був у доброму гуморі, бо тепер йому нíчим було клопотатись, і обох нас він оглядав поглядом тямущим і задоволеним: «справа» чудово залагодилася, кращого результату годі було бажати. Я розумів, що наближається пора, коли я залишуся єдиним прихильником «нераціонального методу». Подорожні зиркали в мій бік лихим оком. Мене, так би мовити, зарахували до мерців. Дивно, як легко я прийняв це неждане товариство, цей кошмар, нав’язаний мені в тій похмурій країні оцими підлими й жадібними примарами…

Курц розходився. Цей голос, о, цей голос! До останньої хвилини він зберіг свою глибину. Переважив навіть здатність Курца приховувати у пишних складках красномовства безживну пітьму його серця. Курц боровся. О, як він боровся! Пусткою його втомленого мозку блукали похмурі видіння — привиди багатства й слави, що догідливо схилялися перед його незгасним даром марнувати шляхетні й пишномовні фрази. «Моя наречена», «моя станція», «моя кар’єра», «мої ідеї» — от що служило приводом для прояву шляхетних і піднесених почуттів. Тінь справжнього Курца виникала біля ложа містифікатора, якому судилося бути похованим у порохні правічної землі.