Джозеф Конрад - Серце пітьми

Але і диявольська любов, і жахлива ненависть до таємниць, у які вона проникла, боролися за владу над цією душею, пересиченою примітивними емоціями, жадібною до облудної слави, фальшивих відзнак, усіх проявів успіху та влади.

Іноді Курц був до смішного дитинний. Він хотів, аби королі зустрічали його на станціях, — його, який вертався з примарного Нізвідки, де він мав намір здійснити великі справи.

— Показуєш їм, що ти справді здатен бути корисним, і тоді на тебе чекає повне і безумовне визнання, — казав Курц. — Звісно ж, слід пам’ятати про мотиви… мотиви повинні бути правильні… завжди.

Однаковісінькі плеса змінювали одне одного, а за поворотами, завжди схожими між собою, нас чекало єдине: неспинний плин незмінної ріки. Наш пароплав поволі минав стіну старезних дерев, які терпляче дивилися вслід цьому зловісному уламку іншого світу, провіснику змін, перемог, торгівлі, різанини і ще бозна-яких благ. А я дивився вперед — вів судно.

— Зачиніть віконницю, — раптом озвався Курц одного дня. — Мені нестерпно це бачити!

Я виконав його прохання. Запала тиша.

— О, я ще вирву твоє серце! — закричав він до невидимої глушини.

Якось наш пароплав зламався, як я і очікував, і нам довелося пристати до острова, щоби полагодити судно. Ця затримка — перше, що похитнуло впевненість Курца. Одного ранку він вручив мені перев’язану шнурівкою паку паперів і світлину:

— Сховайте це задля мене, — промовив. — Цей хворий на голову дурень (він мав на увазі начальника) точно залізе до моїх скринь, щойно я відвернуся.

Пополудні я зазирнув до Курца. Той лежав на спині зі заплющеними очима, і, вже тихцем виходячи, я почув, як він бурмоче:

— Жити чесно, умерти, умерти…

Я прислухався. Курц не сказав більше ані слова. Може, виголошував уві сні якусь промову, а може, то був уривок фрази з якої-небудь газетної статті? Він колись працював у газетах і планував повернутися до цієї роботи, щоб «поширювати свої ідеї. Це — обов’язок».

Його вже огортав непроникний морок. І я дивився на нього так, як дивляться на людину, що лежить на дні прірви, куди ніколи не долинав промінь сонця. Але не міг вділити йому багато часу, бо допомагав механікові перебирати по деталях зіпсуті циліндри, випрямляти погнутий шланг і ще безліч усякого такого. Я жив у пекельній мішанині іржі, ошурків, болтів, гайок, гайкових ключів, молотків — ненависних мені речей, бо я ніколи не ладнав із ними. Я не виходив із маленької кузні, яка, на щастя, була на борту нашого пароплава, без кінця гарував біля купи уламків, і лише приступ лихоманки міг змусити мене лягти.

Якось увечері, увійшовши зі свічкою в рубку, я злякався, почувши Курців тремтливий голос:

— Лежу тут, у темряві, і чекаю на смерть…

Світло було за фут од його очей. У відповідь я вичавив із себе: «Нісенітниці!» — і завмер над ним, ніби паралізований.

Я й не уявляв собі, щоби риси людського обличчя могли так сильно змінитись, і — сподіваюся — ніколи більше цього не побачу. Проте та зміна мене не зворушила, о ні! Я був зачарований, немов переді мною зірвали завісу. Лице кольору слонової кістки дихало похмурою гордістю, безмежною владністю, глибинним страхом, напруженим і безнадійним розпачем. Можливо, Курц у ту останню мить просвітлення та цілковитої притомності переживав заново найменшу дещицю своїх прагнень, спокус і поразок? Він знову забурмотів, зриваючись на крик, немов звертався до якогось видива… двічі скрикнув, але крик той був не гучніший, ніж подих:

— Жах! Жах!

Я задмухав свічку і вийшов з рубки. Подорожні обідали в кают-компанії, і я усівся на своє місце за столом навпроти начальника, який підвів очі й глянув на мене запитально, та я вдало зігнорував цей погляд. Тоді він незворушно відкинувся на спинку стільця, посміхаючись своєю дивною посмішкою, що ніби відбивала всю безодню його нікчемності. Нетлі рухливою хмаркою кружляли навколо лампи, лазили по скатертині, по наших руках і обличчях. Зненацька служка начальника просунув у каюту свою нахабну чорну голову й промовив із їдкою зневагою в голосі:

— Пан Курц… померти.

Усі подорожні побігли глянути на покійника. Я сидів за столом і продовжував вечеряти. Гадаю, мене вважали тоді брудною скотиною. Щоправда, з’їв я небагато. Але в каюті горіла лампа, було, знаєте, світло… а там, зовні, панувала пітьма, диявольська пітьма. Я вже ніколи не наближався до того видатного чоловіка, що сам виголосив вирок пригодам своєї душі на цій грішній землі. Його голос замовк. Щó ще там могло бути, крім голосу?.. Звісно, я цілком свідомий того, що наступного дня подорожні поховали чиїсь останки у брудній ямі, та все ж… Потім вони мало не поховали мене…