Джозеф Конрад - Серце пітьми

І спогад про те, щó я від нього чув там, далеко, у тіні терплячих лісів, коли за моєю спиною рухалися рогаті тіні й палали багаття, — цей спогад знову зринув, я почув уривчасті фрази, зловісні й страшні у своїй простоті. Я згадав його жалюгідні благання й мерзенні погрози, гігантський розмах його диявольських бажань, нікчемність, муку, бурхливий розпач його душі. А потім, здається, я навіть побачив, як Курц із притаманною йому стриманістю й млявістю сказав, як уже говорив колись: «Уся ця слонівка насправді належить мені. Компанія за неї не платила. Я зібрав її, ризикуючи власним життям. Та, боюся, її спробують у мене забрати… Гм… Становище скрутне. Як ви гадаєте, щó мені робити? Боротися, га? Я хочу тільки справедливості…» І це було щирою правдою…

Я вдарив у дзвінок перед дверима із червоного дерева, що були на другому поверсі, а поки я чекав, Курц, здавалося, дивився на мене зі склистої панелі, дивився своїм глибоким поглядом, всеосяжним, осудливим, із відразою до всього світу. І я знову чув шепітливий крик: «Жах! Жах!»

Опускалися сутінки. Мені довелося чекати у пишній вітальні, де три вузьких вікна піднімалися від підлоги до стелі, немов осяйні й загорнуті у покривала колони. Блищали ледве помітними вигинами різьблені й позолочені ніжки та спинки меблів. Холодним і монументальним здавався високий білий мармуровий камін. У кутку стояв великий рояль: відблиски перебігали його темною поверхнею, що нагадувала кришку зловісного та вилощеного саркофага. Високі двері відчинилися і зачинилися знов. Я підвівся.

Дівчина, вся в чорному, з блідим обличчям, пливла до мене крізь сутінки. Вона була в жалобі. Більше року спливло відтоді, як Курц помер, більше року відтоді, як вона отримала звістку про його смерть, але виглядало на те, що вона пам’ятатиме його й носитиме жалобу довіку. Дівчина взяла обидві мої руки й прошепотіла:

— Я чула, що ви приїхали.

І я помітив, що вона не надто молода, — в кожному разі, не цілковите дівча, — зате вже дозріла для вірності, страждання й віри. У кімнаті стало ще темніше, немов сумне світло хмарного вечора знайшло собі прихисток на дівочому личку. Її світле волосся, бліде обличчя й чисте чоло ніби оточував спопелілий ореол. Темні очі дивилися просто на мене. Їхній погляд був невинний, глибокий, упевнений і довірливий водночас. Вона тримала свою печальну голову так, наче пишалася цією скорботою, наче хотіла сказати: «Я, я єдина вмію тужити за ним так, як він на те заслуговує». Проте коли ми потисли один одному руки, на її обличчі відбився такий безнадійний розпач, що я збагнув: вона була з тих, кого не назвеш іграшкою часу.

Для неї він помер лише вчора. І — їй-богу! — це враження було таким сильним, що й мені враз здалося, ніби Курц помер лише вчора… ні, щойно, цієї-от миті. Я побачив його та її разом — його смерть і її скорботу… Я бачив її скорботу достоту в ту мить, коли він помер. Розумієте? Я бачив їх обох і чув їх обох. Дівчина озвалася, ледве здобуваючись на голос:

— Я вижила…

А мій напружений слух уловив останній його шепіт, його вічний проклін, що злився з її сумним, сповненим жалю вигуком. Серце моє тріпотіло, і я запитав себе, щó тут роблю, ніби забрів ураз до місця, де кишіли жорстокі й безглузді таємниці, що їх не личить знати людині. Дівчина запропонувала мені крісло. Ми сіли. І я обережно поклав пакет на маленький столик, а вона опустила на нього руку…

— Ви його добре знали, — прошепотіла, витримавши страдницьку паузу.

— У тих краях близькість виникає швидко, — зауважив я. — Його я знав настільки, наскільки одна людина здатна пізнати іншу.

— І ви ним захоплювалися, — припустила господиня. — Знаючи його, не можна було ним не захоплюватися. Правда ж?

— Він був винятковою людиною, — сказав я нетвердим голосом. Помітивши її зворушливий, напружений погляд, який ніби стежив, чи, бува, не зірвуться з моїх уст ще якісь слова, я продовжив: — Не можна було не…

— …любити його, — закінчила вона палко, змусивши мене заніміти від жаху. — О, як це вірно, як вірно! Але подумайте, адже ніхто його не знав так добре, як знала я! Він мені все довіряв. Я знала його найкраще.

— Ви знали його найкраще, — повторив я. Можливо, так воно і було. Але з кожним вимовленим словом у кімнаті ставало чимраз темніше, і тільки її чоло, чисте й біле, було осяяне невгасимим світлом віри й любові.

— Ви були його другом, — мовила дівчина. — Його другом! — повторила трохи голосніше. — Певна річ, якщо він дав вам це й послав вас до мене. Я відчуваю, що можу говорити з вами… і… О! Я повинна говорити. Я хочу, щоби ви — той, хто чув останні його слова, — знали, що я була гідна його… Це не пиха… Так! Я пишаюся усвідомленням того, що зрозуміла його краще, ніж будь-хто на землі. Він сам мені це сказав. А відтоді, як умерла його мати, у мене не було нікого… нікого… хто б… хто б…