Джозеф Конрад - Серце пітьми

— Останнє слово… щоби я могла жити з ним, — наполягала вона. — Зрозумійте, я його кохала, кохала, кохала!

Опанувавши себе, я поволі мовив:

— Останнім словом, яке він вимовив, було ваше ім’я.

Я почув тихе зітхання, а потім серце моє завмерло, відмовившись битися далі, щойно пролунав радісний і страшний крик, крик великого тріумфу й невимовного болю:

— Я знала… я була впевнена!..

Вона знала. Вона була впевнена. Я почув, як та дівчина заплакала. Затулила обличчя руками. А мені ввижалося, що будинок западеться, перш ніж я втечу звідти і що небеса впадуть на мою трикляту голову. Проте нічого не відбулося. Небеса не падають через такі дрібниці. Цікаво, чи впали б вони, якби я описав їй Курца таким, яким він був? Він сам казав, що прагне тільки справедливості? Та я не зміг. Не зміг їй сказати правди. Тоді б запала надто густа пітьма… суцільна пітьма…

І Марлоу замовк. Ледве видимий і мовчазний, він сидів осторонь у позі замисленого Будди. Певний час ніхто з нас не міг бодай поворухнутися.

— Ми проґавили початок відпливу, — раптом озвався директор.

Я підвів голову. Чорна валка хмар тягнулася над берегом, а під цим захмареним небом котив свої похмурі води спокійний потік, що провадив до найдальшого краю землі або — у самісіньке серце безкрайньої пітьми.

Винесені на початок книги слова Фрідріха Ніцше не є епіграфом цього впливового роману, а — пропонованим напрямком його інтерпретації, доволі віддаленим од теми колоніалізму. Залишмо її Сервантесівським «парохам» і «бакалаврам», звиклим ковзати «поверхневими реальностями», або ж глибинному шулерству психоаналітиків та їхнім пацієнтам — жертвам різноманітних «злочинів», а також наглуватим вимагачам компенсацій. Усі вони, апелюючи до «непорушних фактів» біографії автора, очевидно, знайдуть для себе поживу, втім — ціною нехтування фактами його творіння. Бо щό ще може вичитати у цьому романі той, у кого «тверда земля під ногами», хто «пришвартований» і має «по дві хороші адреси», а якщо й зважується на мандрівку, то радше на ту, Брентанівську, «від масляного базару до сирного», під час якої він ще й хотітиме, ну вже не як той філістер із ХІХ століття — «орошуватися», а як цілком модерна особа — «селфитися» у різних значеннях цього слова?!

Так! Джозеф Конрад, або ж Юзеф Теодор Конрад Корженьовський, може вважатися цілком колоніальною людиною. Народився 3 грудня 1857 року в Київській губернії, тобто в Україні, частину якої чеський письменник Іван Ольбрахт назвав якось «Африкою в центрі Європи», і був, попри пієтет до точки появи на світ, представником колонізаторського класу. Але «стара в’язальниця» вже поміняла систему координат: потужніші метрополії перерозподілили між собою і любу його батькам Польщу, і її колонії, а їх самих, як і малолітнього Юзефа, задіяних до націоналістичного повстання 1863 року, вислали в нетрі Російської імперії. Згодом 17-літній, цілком викорінений, позбавлений будь-якої «хорошої адреси», аби десь «дітись» чи щоби його не «віддали у москалі», винаймається у Марселі матросом. Відтоді, і аж до виходу у відставку, він не мав «нічого, крім… пароплава, на який… спирався», як і багато тогочасних європейців, повиштовхуваних зі своїх домівок маховиком модернізації. Він ходить на французьких торгових суднах, згодом — на британських. На початку 1880-х отримує шкіперський патент, а також громадянство найбільшої на той час імперії — Британської. 1890 року підписує 3-річний контракт із бельгійською колоніальною компанією, яка під прикриттям Міжнародного товариства з дослідження і цивілізації Центральної Африки та завдяки цілющим властивостям хініну освоювала важкодоступний басейн Конго. Цей досвід і ліг в основу роману «Серце пітьми». Всередині 1890-х, можливо, через малярію, а можливо, через революційні зміни у кораблебудуванні, що різко зменшили потребу у команді, Конрад виходить у відставку, одружується і присвячує себе письменницькій справі. Він успішно капіталізував набутий колоніальний досвід і за якийсь час стає шанованим у Британії письменником, отримує значні гонорари, урядові стипендії, поселяється у чудовому будинку, а по смерті, 3 серпня 1924 року, — на престижному Кентерберійському цвинтарі. Тож постколоніалісти, зразка Чінуа Ачебе, можуть спробувати пообскубувати трохи зелені з його лаврового вінка, бо він їм таки дещо завинив.