Джозеф Конрад - Серце пітьми

— Що ж, — сказав я, — тепер із ним усе гаразд.

— Ато-о-о-ж, — пробубонів хлопець, вочевидь, не надто заспокоєний.

— Дякую, — відповів я. — Триматимуся насторожі.

— Але ви мовчатимете? — з тривогою запитав росіянин. — Подумайте, як похитнеться його становище, якщо хто-небудь тут…

Я врочисто пообіцяв йому берегти цю таємницю.

— Тут, неподалік, на мене чекає каное із трьома чорношкірими. Я їду. Чи могли б ви позичити мені кілька набоїв для «мартіні»?

Я міг і позичив, з належною таємничістю. А він, підморгнувши, пригостився жменькою мого тютюну.

— Між нами, моряками, кажучи… гарний англійський тютюн.

Біля дверей рубки молодик повернувся до мене.

— Послухайте, чи нема у вас зайвої пари черевиків? Ось, гляньте! — і він підняв ногу. Підошви були прив’язані мотузками до босої ноги, як сандалії.

Я знайшов старі черевики, і він, подивившись на них із захватом, узяв взуття під ліву руку. Одна з кишень його куртки (яскраво-червона) відстовбурчилася від набоїв, з іншої (темно-синьої) стирчала книжка Тоусона і т. д., і т. д. Здавалося, хлопець вважав, що чудово підготувався до нової зустрічі з дикими нетрями.

— Гай-гай! Іншої такої людини я ніколи не побачу! Якби ви чули, як він декламує вірші! Власні вірші! — і росіянин закотив очі, впиваючись своїми спогадами. — О, він розширив мій світогляд.

— Прощавайте, — сказав я.

І він, потиснувши мені руку, зник у темряві. Іноді я запитую себе, чи й справді бачив його, чи взагалі можливо зустріти на світі таку незвичайну особу!..

Коли я прокинувся, вже перейшло за північ, і мені згадалося застереження росіянина, його натяки на небезпеку, що загрожувала нам, і тепер, посеред зоряної темені, ця небезпека здалася мені такою реальною, що я зіскочив на рівні ноги й вирішив подивитися, чи все спокійно. На пагорбі палало велике багаття, кидаючи полиски на перекошений ріг станційної будови. Один із агентів на чолі збройного загону наших чорношкірих охороняв слонову кістку, але в глибині лісу, між темними, схожими на колони стовбурами дерев, миготіли, то опускаючись, то піднімаючись над землею, червоні вогники, що точно визначали місцерозташування табору, де чували стривожені прихильники пана Курца. Лунав монотонний бій великого барабана, і повітря було наповнене тривкими вібраціями й приглушеним стукотом. Протяжний гомін, у який зливалися голоси багатьох людей, що співали якесь моторошне закляття, проривався через чорну й пласку стіну лісів, як дзижчання бджіл із вулика: цей спів цілком одурманив мої напівсонні чуття. Гадаю, я знову задрімав, притулившись до поручнів, доки врешті мене розбудили різкі, оглушливі крики — вибух задиханого, незрозумілого шаленства, який здивував, ба навіть приголомшив, мене. Але ці крики зненацька урвались, і знову почулось одноманітне гудіння, що подіяло, як заспокійлива тиша. Я зазирнув у маленьку каюту. Там горіло світло, але пана Курца не було.

Думаю, я закричав би, якби повірив своїм очам. Але спершу я їм не повірив, бо те, щó я побачив, здалося мені неможливим. Річ у тому, що мене охопив безмежний сліпий ляк, суто абстрактний жах, не пов’язаний із думками про жоден вид фізичної небезпеки. Ця всепоглинаюча емоція була викликана… Як же ж це назвати?.. Душевним потрясінням, немов я зненацька наштовхнувся на щось страхітливе, неприйнятне для розуму і огидне для душі.

Звісно, цей стан тривав щонайбільше секунду, а тоді вже поступився місцем банальній думці про смертельну небезпеку, про можливість несподіваного нападу й різанини або щось на кшталт цього, однак неодмінно й цілком неминуче. Ця думка подіяла заспокійливо, і я зрадів їй. Вона й справді утішила моє серце, так що я вирішив не бити на сполох.

За три фути від мене спав, сидячи на палубному стільці, агент, вбраний у застебнутий на всі ґудзики «ольстер» [36] Довге вільне пальто. . Крики його не розбудили, тож він тихенько похропував. Не розбудивши його, я зістрибнув на берег. Я не зрадив пана Курца… мені судилося ніколи його не зраджувати й зберегти вірність вибраному мною жахіттю. Я палко бажав зустрітися з ним, із цією тінню, віч-на-віч. І досі не знаю, чому мені так не хотілося вплутувати ще когось у це похмуре випробування.

Щойно ступивши на берег, я побачив слід — широкий слід у траві. Пригадую, з яким тріумфом я сказав собі: «Він не може йти… лізе рачки… я його впіймаю». Трава була мокра від роси. Я прудко йшов, стиснувши кулаки. Здається, до мене навідувалися невиразні думки про те, щоби напасти на нього й перелічити всі ребра. Не знаю… В голову лізла якась чортівня. Згадалася баба з кішкою та в’язанням — годі уявити наймеш підходящого персонажа, який би маячив мені в кінці того непевного шляху. Майнула валка колоністів, які поливали повітря свинцем із «вінчестерів», тримаючи рушниці біля стегон. Я подумав, що вже ніколи не повернуся на пароплав, житиму в цих лісах, самотній і беззбройний, аж до старості. Всілякі такі дурниці, ну, ви ж розумієте… Пам’ятаю, на мить я переплутав барабанний дріб із биттям свого серця й дуже зрадів, що воно таке рівномірне й ритмічне…