Джозеф Конрад - Серце пітьми

І цієї миті я почув глибокий голос Курца за заслоною:

— Урятувати мене! Урятувати слонівку, хочете ви сказати. Не треба мене переконувати. Урятувати мене! Мені ж бо довелося рятувати вас. А тепер ви мені заважаєте. Хворий! Хворий! Не такий я вже й хворий, як вам хочеться думати. Дарма! Я ще доведу задумане до кінця. Я повернуся й покажу вам, щó можна зробити. Ви з вашими намірами дрібних торгашів — ви мені заважаєте. Я повернусь. Я…

У ту мить вийшов начальник, поштиво взяв мене під руку й відвів убік.

— Курц слабкий, дуже слабкий, — сказав. Потім вирішив, що тут варто й зітхнути, однак навіть не намагався зобразити скорботу. — Ми для нього зробили все, щó могли, еге ж? Але який сенс приховувати той факт, що нашій компанії пан Курц завдав більше шкоди, ніж користі. Він не розумів, що час для енергійних дій ще не настав. Обережність і ще раз обережність — ось мій принцип! Поки що ми маємо діяти обережно. Тепер цей округ тимчасово для нас закритий. Прикро! Загалом, від цього постраждає торгівля. Я не заперечую, що на станції є колосальні запаси слонової кістки — головним чином, викопної. Ми повинні її врятувати за всяку ціну… Але подивіться, яке склалося небезпечне становище. А чому? Тому що метод його нераціональний.

— Ви це називаєте «нераціональним методом»? — спитав я, дивлячись на берег.

— Ще б пак! — палко вигукнув він. — А ви?

— Жодного методу не було, — пробурмотів я тихо.

— Цілком правильно, — зрадів він. — Я це передбачав. Він виказав повну нездатність міркувати. Мій обов’язок — сповістити про це куди слід.

— О, — сказав я, — цей хлопець… як його звуть?.. Цегляр. Він складе для вас достеменно чіткий звіт.

Схоже, начальник був заскочений зненацька. Мені ж здалося, що я ще ніколи не дихав таким отруєним повітрям, і подумки звернувся до Курца, шукаючи розради… атож, саме розради.

— Проте, я вважаю, що пан Курц — дивовижна людина, — додав я переконливо.

Начальник здригнувся, окинув мене холодним важким поглядом, а тоді мовив дуже тихо:

— Він БУВ дивовижною людиною, — і повернувся до мене спиною.

Година милості минулася: мене зарахували до тих, хто, як і Курц, схилявся до методів, для яких час іще не настав: мене визнали неблагонадійним! Овва! Проте я міг принаймні вибирати між кількома кошмарами. Власне кажучи, я звертався до глушини, а не до пана Курца, якого — і я ладен був це визнати — вже майже поховали. На мить мені здалося, буцімто я теж уже похований у розлогій могилі, повній невимовних таємниць. Я відчував, як на груди мені тисне нестерпний тягар, запах сирої землі, відчував непереможну владу гниття й пітьму непроникної ночі… Росіянин торкнув мене за плече. Я почув, як він, затинаючись, бурмоче щось на кшталт «брат-моряк… не міг приховати… знань, які зашкодять репутації пана Курца…»

Я вичікував. Певно, для нього пан Курц іще далеко не лежав у могилі. Мені навіть видалося, що росіянин вважає його одним із безсмертних.

— Гаразд! — сказав я врешті. — Кажіть прямо. Бо виходить, що і я — друг пана Курца… певною мірою.

І молодик доволі офіційно повідомив мені, що якби ми не належали до «одного цеху», то він нізащо, навіть незважаючи на наслідки, не відкрив би мені цієї таємниці. Він підозрював, що на нього готують замах ці білі, які…

— Ваша правда, — перебив я, пригадуючи підслухану мною розмову. — Начальник гадає, що вас варто було би повісити.

Росіянин стривожився з приводу такого зауваження, і це мене спершу розвеселило.

— Краще мені потихеньку зійти з дороги, — сказав він задумливо. — Для Курца я більше нічого не можу зробити, а вони завжди зуміють знайти привід для вбивства. Щó їх зупинить? Військовий пост розташований за три сотні миль звідси.

— Так, — погодився я, — мабуть, таки краще вам піти, якщо у вас є друзі серед тих дикунів, які мешкають поблизу.

— Повно друзів. Вони — люди прості, а мені, знаєте, нічого й не треба…

Він стояв, покусуючи губи, а потім докинув:

— Я не хочу, щоб із цими білими тут сталося яке-небудь лихо… та я, звичайно, переймався репутацією пана Курца, але ви — мій брат-моряк, і…

— Не хвилюйтеся, — сказав я, хвилину помовчавши. — Я подбаю про репутацію пана Курца.

Тоді я й не підозрював, скільки правди було в моїх словах.

Потім, стишивши голос, росіянин повідомив, що це Курц наказав напасти на пароплав.

— Іноді його вéрне від самої думки, що його заберуть звідси… а потім знову прагне поїхати… Але я таких речей не розумію. Я людина проста. Він думав, що це вас відлякає, ви вирішите, що він помер, і повернете назад. Я не міг його відмовити. О, як я натерпівся за цей останній місяць!