Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Але Санчо не відмовився від свого наміру: аби довести своєму панові, що той не зачарований, як йому здавалося, він запитав у нього, чи не хотілося йому, після того як його в клітку посаджено, надвір сходити, на що Дон Кіхот йому відповів: «Хотілося та й не раз, і зараз оце приспічило. Рятуй мене, синку, бо лихо буде».

І тоді Санчо з тріумфом вигукнув: «Так же воно, виходить, і єсть!» — вважаючи це підтвердженням того, що насправді його пана не зачаровано так, як ми це розуміємо. На що кабальєро йому відповів: «Правда твоя, Санчо, але я вже говорив тобі, що всякі бувають чари, колись одні були, а тепер інакші настали».

І це таки щира правда. І з того, що людина є рабом свого тіла, вузької і вбогої клітки, яка пересувається ще в повільнішому темпі, аніж та запряжена волами підвода, на якій везли нашого зачарованого ідальґо, з того, що людина — раб свого тіла, аж ніяк не випливає, що все наше життя в цьому ницому світі не є чистим зачаруванням. Але іншої думки дотримуються Санчо-матеріалісти, які вважають, що існує лише поверхневе й видиме, те, що можна побачити, до чого можна доторкнутися і що можна понюхати. І наводять той аргумент, що всі мусять ходити за малим чи великим, незалежно від того, герой ти чи не герой. Потреба очищати своє тіло — це Ахіллесів аргумент філософського санчопансизму, хоч би в якій формі він подавався і хоч би чим прикривався. Але добре сказав Дон Кіхот: «Я знаю, що мене зачаровано, я в тому певен, і сумління моє спокійне». Чудова відповідь, яка ставить спокійну совість над усіма оманами чуттів! Чудова відповідь, яка протиставляє потребі очищати тіло потребу забезпечити собі чистоту совісті! Рідко мені доводилося бачити переконливішу формулу віри. Те, що забезпечує спокій совісті, є істиною — і тільки це. Істина — не логічне відношення між видимим світом і раціональним розумом, що теж є видимістю, а внутрішнє проникнення сутнісного світу в совість, що також є сутнісною.

Дон Кіхота випустили з клітки, щоб він міг зробити те, що може образити нюх, і після того як він очистив своє тіло, йому довелося витримати ще важче випробування, вислухавши пустопорожні повчання каноніка, який заповзявся довести йому, що у світі не існує й ніколи не існувало ні чарів, ані мандрівних рицарів. І на це Дон Кіхот відповів дуже добре, що коли не існувало ні Амадіса, ні Ф’єрабраса, то не існували також Гектор [67] Гектор — персонаж «Іліади» Гомера, очільник троянців за часів Троянської війни. , Дванадцять Перів Франції [68] Дванадцять Перів Франції — дванадцять уславлених рицарів при дворі імператора франків Карла Великого, дійові особи рицарських романів. , Ролянд [69] Ролянд (Roland, пом. 778), маркграф Бретонської марки, васал Карла Великого, герой національного французького епосу «Пісня про Ролянда» (Chanson de Roland, бл. 1170, опубл. 1837; український переклад епосу див.: Пісня про Ролянда / Зі старофранцузької розміром оригіналу переклав Ігор Качуровський; упорядкував Олег Фешовець. 2-ге вид. — Львів: Видавництво «Астролябія», 2010. — 208 с.). , Сід. І то правда, як я вже не раз казав, бо, наприклад сьогодні, чи можна вважати Сіда реальнішим, аніж Амадіса або того-таки Дон Кіхота? Але канонік, чоловік із твердими мізками й дуже грубим та примітивним уявленням про світ, як усі любителі філософувати у стилі каноніків, заявив, що, поза всяким сумнівом, існували і Сід, і Бернардо дель Карпіо, але в оповіданнях про їхні подвиги було, на його думку, чимало непевного. Схоже, канонік був одним із тих нещасних людей, які полюбляють виступати з критичними зауваженнями і з паперами в руках починають уточняти, чи була та або та річ справді такою, як про неї розповідають, не думаючи про те, що минулого вже не існує й існує лише та істина, яка діє, і що будь-яка з цих так званих легенд, коли вона спонукає людей до діяльності, запалюючи їхні серця, або втішає їх у житті, є в тисячу разів реальнішою, аніж та або та оповідь, що припадає порохом в архівах.

То, виходить, рицарські романи неправдиві? «Мовчіть уже краще, добродію, не блюзніть даремне та послухайте моєї ради, як мудрий мудрого, почитайте самі ті книги, побачите, яка то розкіш!» — з тріумфом у голосі заперечив канонікові Дон Кіхот. Господи, і як то міг канонік не зрозуміти всієї неспростовності цього аргументу, коли було стільки інших речей, які він вважав найправдивішими з усіх, набагато правдивішими, аніж ті, про які повідомляють нам чуття, речі, істинність яких підтверджується тією розрадою та користю, які ми дістаємо від них, і тим, що вони забезпечують нам спокій совісті! Чому жоден канонік Святої Римо-Католицької Апостольської Церкви неспроможний зрозуміти, що розрада, лише тому, що вона розрада, не може не бути істиною і що ми ніколи не знайдемо розради в логічній істині? А що сказав би цей канонік, якби, читаючи книжки про небесне або загробне рицарство, він знайшов там спростування своїх аргументів? Якби він раптом переконався в тому, що ті аргументи, які він висував проти божевілля рицарського, можна так само застосувати проти божевілля Того, Хто сконав на хресті? Дон Кіхот користувався аргументами, зрозумілими кожному, — тож чи можна стверджувати, що вони не мали ваги? І передусім ось такий: «Про себе я можу сказати, що відколи став мандрованим рицарем, ось якими відзначаюсь прикметами: я хоробрий, чемний, щедрий, ввічливий, великодушний, сміливий, лагідний, витривалий, терплячий, зношу всякі труднощі, неволю й чари…» Надзвичайно сильний аргумент! Надзвичайно сильний аргумент, якого не міг спростувати канонік, бо він добре знав, що коли люди стають смиренними, лагідними, великодушними й готовими витерпіти смертельні муки, то це доводить істинність тих легенд, що роблять їх такими. А якщо вони не роблять їх такими, то ці легенди — брехня, а не істина.