Бог знає, спогади з яких ранніх років збудив у мені голос моєї матері, що я почув його, коли підійшов до нашої старої вітальні. Якусь тиху пісеньку наспівувала вона. Мені здається, що ще лежачи немовлям в її обіймах, чув я цю колискову. Мотив був новий для мене, але водночас такий знайомий, що сповнював моє серце по вінця; ніби друг якийсь повернувся після довгої відсутності!
Самотньо і задумливо муркотіла вона свою пісню, тому я вирішив, що вона сидить наодинці. Нечутно ввійшов я до кімнати. Мати сиділа біля вогню, заколисуючи немовля, поклавши його крихітні рученята собі на шию. Очі її дивилися на нього, співала вона для нього. Більше нікого в кімнаті справді не було.
Я заговорив. Вона схопилася з місця й скрикнула. Але побачивши мене, вона назвала мене любим Деві, своїм рідним хлопчиком. Матуся вийшла на середину кімнати назустріч мені, стала навколішки, поцілувала мене, поклала мою голову собі на груди біля маленької істоти, що лежала там, притулила руки немовляти до моїх вуст.
Я хотів би вмерти. Я хотів би вмерти тоді, з цим почуттям у серці. Я більше був підготовлений до неба, ніж будь-коли після цього.
— Це твій брат, — сказала моя мати, пестячи мене. — Деві, хлопчику мій гарний! Бідолашна моя дитинко!
І вона цілувала мене знову й знову, пригортаючи до себе. Пеготті вбігла до кімнати, впала поруч з нами і на чверть години очманіла від радості.
Виявилося, що на мене не чекали так скоро, бо візник прибув раніше, ніж зазвичай. Виявилося також, що містер і міс Мердстон пішли в гості до сусідів і не повернуться до ночі. Я ніяк не міг сподіватись на це. Я ніколи не вважав можливим, що ми знову будемо втрьох, ніким не потурбовані. На деякий час мені здалося, ніби давні дні повернулися до нас.
Ми пообідали разом біля каміна. Пеготті хотіла служити нам, але моя мати не дозволила їй і посадила обідати з нами. Мені поставили мою стару тарілку з коричневим малюнком войовничого моряка, що пливе під усіма вітрилами, — тарілку, що її Пеготті переховувала десь за моєї відсутності, тарілку, яку Пеготті не дозволила б розбити, як вона казала, і за тисячу фунтів стерлінгів. Мені дали мій старий кухоль з написом «Деві», мої старі ножик і виделку, якими неможливо було порізатися.
Ми сіли до столу, і я вирішив, що настав слушний час поговорити з Пеготті про містера Баркіса. Та не встиг я закінчити перше речення, як вона почала сміятись і затулила обличчя фартушком.
— Пеготті, — спитала мати. — У чому річ?
Та Пеготті нестримно сміялась і не дозволяла матері відсмикнути фартушок від свого обличчя, сиділа так, ніби заховала голову в мішок.
— Що ви робите, дурненька? — спитала моя мати, сміючись.
— Ох, клятий чоловік! — крикнула Пеготті. — Він хоче одружитися зі мною.
— Це була б дуже добра пара для вас! А що, хіба ні? — спитала мати.
— Ох, я й не знаю, — відказала Пеготті. — Не питайте в мене про це. Я б за нього не пішла, навіть коли б він увесь був із золота зроблений. Та я ні за кого не йшла б заміж.
— Тоді чому ж ви йому не скажете про це, смішна ви істото? — спитала мати.
— А як же я йому скажу? — мовила Пеготті, визираючи з фартушка. — Він мені ніколи й слова не говорив про це. Він це не наважується зробити. Якби насмілився він мені сказати хоч слово про це, я б йому такого ляпаса вліпила!..
Її власне обличчя було таким червоним, яким тільки взагалі може бути обличчя. Раз у раз закривалася вона знову фартушком і трусилася від припадків реготу. Тільки після двох чи трьох таких припадків спромоглася вона почати обід.
Я помітив, що матуся моя, хоч і посміхалася, коли Пеготті поглядала на неї, але стала серйозна й замислена. Вперше помітив я, як вона змінилась. Обличчя її було все ще гарне, але змучене турботами та занадто вже тендітне. Її тоненька й біла рука здавалася мені майже прозорою. Але інша зміна в ній вразила мене найбільше: в її поведінці з'явилася тривога та хвилювання. Згодом вона мовила, ніжно поклавши свою руку на руку старої служниці:
— Пеготті, люба, ви ж не збираєтесь іти заміж?
— Хто? Я, мем? — відказала Пеготті, витріщивши очі. — Боронь боже, ні!
— Не тепер? — боязко спитала мати.
— Ніколи! — скрикнула Пеготті.
— Не кидайте мене, Пеготті! Залиштеся зі мною. Це вже недовго триватиме, мабуть! Що я робитиму без вас?
— Щоб я залишила вас, дорога моя! — вигукнула Пеготті. — Та ні за що в світі! І чого це така думка з'явилася в вашій дурненькій голівці? — як бачите, Пеготті частенько говорила з моєю матір'ю, як з дитиною.
Читать дальше