Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Ніяково було мені вранці йти вниз снідати, бо я не бачив містера Мердстона з того самого дня, як вчинив свій пам'ятний злочин. Але я не мав іншого виходу. Разів два чи три, повернувшись на півдорозі та навшпиньках утікши до своєї кімнати, я нарешті таки зійшов і з'явився у вітальні.

Він стояв перед каміном спиною до вогню, а міс Мердстон розливала чай. Коли я ввійшов, він твердо глянув мені в обличчя, але ніяк інакше не реагував на мій прихід.

Після секундного вагання я підійшов до нього і вимовив:

— Прошу пробачити мені, сер! Я дуже шкодую про свій вчинок і сподіваюся, що ви пробачите мені.

— Радий чути, що ти шкодуєш, Девіде, — відказав він.

Рука, що він подав мені, була саме та, яку я вкусив. Я мимоволі затримав погляд на червоній смужці на ній. Але я почервонів ще більше, ніж та смужка, побачивши зловісний вираз його обличчя.

— Як ваше здоров'я, мем? — звернувся я до міс Мердстон.

— Ах, боже мій! — зітхнула міс Мердстон, простягаючи мені чайну ложку замість пальців. — Як довго триватимуть канікули?

— Місяць, мем!

— Від якого дня?

— Від сьогодні, мем.

— О! — мовила міс Мердстон. — Отже, один день уже минув!

Вона завела календар канікул і щоранку викреслювала по одному дню. Вона робила це насуплено, доки не дійшла до десяти, але, перейшовши до двозначних чисел, почала виявляти ознаки надії, а ближче до кінця стала навіть жартівлива.

Саме в цей перший день я мав нещастя нагнати на неї (хоч взагалі їй не властива була така слабкість) дикого жаху. Я ввійшов до кімнати, де сиділа вона з моєю матір’ю. Немовля, якому було лише кілька тижнів, лежало на руках моєї матері. Дуже обережно я взяв його до себе на руки. Раптом міс Мердстон так несамовито скрикнула, що я мало не впустив дитину.

— Люба моя Джейн! Що сталося? — скрикнула мати.

— Боже мій! Кларо, чи ви бачите? — вигукнула міс Мердстон.

— Що, моя люба Джейн? — спитала моя мати. — Де?

— Він схопив її! — крикнула міс Мердстон. — Хлопець схопив дитинку!

Вона тремтіла від переляку, але якось знайшла в собі сили скочити до мене і забрати дитинку з моїх рук. Після цього вона зомліла і стала така слабка, що їй мусили дати вишневої наливки. Очунявши, вона урочисто заборонила мені торкатися мого брата, що б там не було! А бідолашна моя мати, якій хотілося зовсім протилежного, слабко підтримала заборону, кажучи:

— Безперечно, ви маєте рацію, моя люба Джейн!

I ще один випадок стався, коли це любе немовля — воно справді любе було для мене, бо ж у нас була одна мати — стало невинною причиною гніву міс Мердстон. Ми сиділи втрьох, і мати моя, дивлячись в очі немовляті, що лежало в неї на руках, сказала:

— Деві! А йди-но сюди! — і глянула мені в очі.

Я побачив, як міс Мердстон відклала свої чотки.

— Кажу вам, — ніжно мовила мати, — вони цілком схожі. Мабуть, вони схожі на мої. Здається, в них мій колір. Але як же дивно вони схожі!

— Ви про що говорите, Кларо? — спитала міс Мердстон.

— Моя люба Джейн, — пролепетала мати, трохи збентежена різким тоном цього питання, — я думаю, що очі немовляти і Деві зовсім схожі.

— Кларо! — заявила міс Мердстон, гнівно схоплюючись з місця. — Ви іноді буваєте цілковитою ідіоткою!

— Моя люба Джейн, — спробувала була протестувати мати.

— Цілковитою ідіоткою, — повторила міс Мердстон. — Хто інший міг би порівнювати дитинку мого брата з вашим хлопцем? Вони зовсім несхожі! Вони абсолютно різні! Вони явно не схожі між собою з усіх поглядів! Сподіваюся, що вони назавжди будуть несхожі! Не можу я сидіти тут і слухати такі порівняння.

По цих словах вона гордо подалася геть, грюкнувши дверима за собою.

Коротко кажучи, міс Мердстон не любила мене. Коротко кажучи, мене там не любив ніхто, навіть я сам. Бо ті, що любили мене, не могли виявляти цього, а ті, що не любили мене, виявляли це так наочно, що я завжди болюче почувався недоладним, незграбним і дурним.

Я відчував, що вони ніяковіли через мене не менше, ніж я через них. Коли я входив до кімнати, де вони сиділи, розмовляючи, то якась хмара затьмарювала обличчя моєї матері, хоч перед тим вона здавалася веселою. Коли містер Мердстон був у найкращому гуморі, я псував його. Коли міс Мердстон була в найгіршому гуморі, я робив його ще гіршим. У мене вистачало розуму втямити, що моя мати зав­жди спокутувала це. Вона боялася розмовляти зі мною, бути ласкавою зі мною, бо такою поведінкою могла образити їх і отримати після цього чергову нотацію. Вона не тільки безнастанно боялась образити їх сама, вона боялася, що і я можу їх чимсь образити, і варто мені було ворухнутись, як вона стурбовано стежила за їхніми поглядами. Тому я вирішив якомога менше зустрічатися з ними. Багато довгих зимових годин висиджував я в своїй непривітній спальні, загорнувшись в маленьке пальто і заглибившись у книжку, прислухався, як у церкві б'є годинник.