Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Я це знав добре — мабуть, краще, ніж він гадав, бо йшлося про мою матір, — і я корився йому до найменшої дрібниці. Я більше не замикався у своїй кімнаті. Я більше не шукав притулку в Пеготті. Сумно сидів я день за днем у вітальні, нетерпляче чекаючи, поки настане ніч і можна буде лягти спати.

Як силував я себе, сидячи в одній і тій самій позі година за годиною, боячись ворухнути ногою чи рукою, щоб міс Мердстон не почала скаржитись (а вона це робила з найдрібнішого приводу) на мою непосидючість; боячись оком блимнути, щоб мій погляд не здався їй незадоволеним або збентеженим, а це стало б за новий привід до скарг на мене. Як нестерпно було прислухатися до стукотіння годинника; стежити за сталевими чотками міс Мердстон; міркувати, чи одружиться вона колись, а якщо одружиться, то з яким саме нещасним чоловіком; лічити кахлі на пічці; блукати поглядом по стелі, між візерунків і закарлючок на шпалерах.

Які то були прогулянки вздовж брудних шляхів у зимову негоду, коли я, самотній, ніс в собі цю вітальню з міс Мердстон — жахливий тягар, дарований мені долею, безупинний кошмар наяву, ярмо, що придушувало мій розум.

Які то були обіди, де я, мовчазний і приголомшений, сидів за столом, повсякчас відчуваючи, що є тут зайві виделка й ніж — мої, зайвий апетит — мій, зайві тарілка й стілець — мої, зайва людина — я.

Які то були вечори, коли запалювали свічки, і я мусив зайнятися чимсь, але не наважуючись читати цікаву книжку, мучився над карколомними арифметичними завданнями; коли таблиці мір і ваги складались у пісню на мотив «Пануй, Британіє» або «Годі суму»; коли я ніяк не міг їх вивчити, бо вони входили в одне вухо й вислизали з іншого. Як важко було мені стримувати позіхання і протистояти дрімоті; як раптово я підхоплювався, коли випадково засинав; як не діставав я відповіді на свої нечасті запитання; яким порожнім місцем я був, що його ніхто не помічав, але що кожному заважало; яким великим порятунком було для мене чути, як міс Мердстон вітає дев'яту годину і наказує мені йти спати.

Отак тяглися канікули, аж допоки одного ранку міс Мердстон сказала:

— Ось уже й останній день пройшов! — і дала мені останню за ці канікули чашку чаю.

Я від'їздив без суму. Я був на межі одуріння, але трохи бадьорився, думаючи про зустріч iз Стірфорсом, хоч за ним бачилася мені зловісна постать містера Крікля. Знову містер Баркіс з'явився перед ворітьми, знову міс Мердстон застережливо проказала: «Кларо!», коли мати схилилася наді мною, щоб попрощатися.

Я поцілував її і свого маленького братика і дуже зажурився. Але я журився не тому, що від'їжджаю, бо між нами було провалля, ми й без того були розлучені щодня. І не обійми її живі ще й досі в моїй пам'яті, хоч як пристрасно обіймала вона мене. Ні, я найжвавіше пригадую те, що сталося потім.

Уже в екіпажі почув я, що вона гукає мене. Вона стояла сама біля садової огорожі, простягаючи до мене своє немовля. Була холодна тиха погода. Жодна волосина на материній голові, жодна складка на її вбранні не ворушилася, коли вона пильно дивилася на мене, підіймаючи свою дитину.

Отак я втратив її. Отак я бачив її потім у своїх снах у школі — мовчазну постать біля мого ліжка, що пильно дивиться на мене, простягаючи своє немовля.

Я оминаю все, що трапилося в школі, аж до річниці мого народження в березні. Не пам’ятаю нічого, крім того, що Стірфорс був іще чудовіший, ніж будь-коли. Він мав залишити школу в кінці цього семестру, якщо не раніше; він здавався мені ще натхненнішим і незалежнішим, ніж колись; але крім цього, я не пам’ятаю нічого. Основна подія, якою позначений цей час у моїй пам’яті, немов поглинула всі менш важливі спогади.

Мені навіть важко повірити, що минуло повні два місяці між моїм поверненням до Салем-Гаузу і цим днем мого народження. Тільки розумом сприймаю я, що так воно мало бути, інакше я був би переконаний, що одна подія без усякого проміжку йшла слідом за другою.

Як добре я пам’ятаю, що то був за день. Я знову вдихаю туман, що висів над тією місцевістю; бачу іній крізь туман; відчуваю, як вкрите інеєм волосся липне до моїх щік; дивлюся на темний клас, в якому подекуди мерехтять свічки в туманному ранку, дихання хлопців парою виходить з вуст, учні дмухають на пальці, тупотять ногами по підлозі.

Це трапилося після сніданку. Щойно ми повернулися до класу з майданчика, містер Шарп увійшов, кажучи:

— Девіда Копперфілда кличуть до вітальні.