Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Постукавши у вікно карети, він спитав:

— Мастере Копперфілд?

— Так, сер!

— Чи не підете ви зі мною, юний добродію, будь ласка, — сказав він, відчиняючи дверцята. — Я матиму приємність доставити вас додому.

Я подав йому руку, дивуючись, хто це такий, і ми пішли до крамниці на вузькій вулиці. На вивісці цієї крамниці було написано: «Омер — драпувальник, кравець, галантерейник, похоронна контора та ін.». То була тісна й задушлива крамниця, повна всякого одягу, готового і неготового, а в одному вікні повно було чоловічих і жіночих капелюхів. Ми зайшли до маленької приймальні позаду крамнички, де побачили трьох молодих жінок за роботою над безліччю чорних тканин. Матерія купою лежала на столі, маленькі шматки й обрізки вкривали всю підлогу. У кімнаті було жарко, тут панувала задушлива атмосфера теплого чорного крепу. Тоді я не знав, що то був за запах, але тепер знаю його добре.

Ці три молоді жінки дуже захоплені були своєю справою. Вони підвели голови глянути на мене, а потім знову заходилися працювати. Рука з голкою мельк-мельк-мельк. Водночас через вікно чути було ритмічне стукотіння молотка в майстерні по той бік маленького двору. Це стукотіння утворювало якусь одноманітну мелодію: РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат — і так безперестанку.

— Ну, — звернувся мій провідник до однієї з трьох молодих жінок, — як іде робота, Мінні?

— Ми закінчуємо вчасно, — весело відказала та, не підводячи голови. — Не бійся, тату!

Містер Омер зняв свого крислатого капелюха і сів, відсапуючись. Він був такий огрядний, що мусив деякий час віддихатися, аж тоді він спромігся вимовити:

— Це добре!

— Тату, — грайливо сказала Мінні. — І чого це ти товстішаєш?

— Та й сам не знаю, доню, — задумливо відказав він. — Така вже в мене комплекція.

— Ти такий, бач, веселий чоловік, — сказала Мінні. — Ти так на все легко дивишся!

— Немає сенсу дивитися на речі інакше, люба, — відповів містер Омер.

— Авжеж, ні, — відказала дочка. — Ми тут усі веселенькі, слава богу! Правда ж, тату?

— Сподіваюся, доню, — сказав містер Омер. — Ну, тепер я вже віддихався та, мабуть, зніму мірку з цього юного школяра. Чи не зайдете ви до крамниці, мастере Копперфілд?

Задовольняючи прохання містера Омера, я пішов за ним. Він показав мені купу костюмів і додав, що вони найвищої якості та найкраще підходять для жалоби за батьками. По тому він почав вимірювати мене з усіх боків і записувати заміри до книжки. Занотовуючи, він звернув мою увагу на свої записи, на кілька фасонів, що, за його словами, «щойно увійшли у моду», і на кілька інших фасонів, які, за його словами, «щойно вийшли з моди».

— От на цьому ми часто втрачаємо чимало грошей, — сказав містер Омер. — Але фасони — наче людські істоти. Вони з’являються — ніхто не знає коли, чому і як. І вони зникають — ніхто не знає коли, чому і як. Так само, як життя людське, на мою думку, коли дивитися з цього погляду.

Я був занадто засмучений, щоб підтримувати розмову на цю тему, та, мабуть, вона була б вищою за моє розуміння й за інших обставин також. Містер Омер завів мене назад до кімнати, важко дихаючи на ходу.

Потім він гукнув комусь під карколомними східцями за дверима:

— Принесіть чаю і бутербродів!

Якийсь час потому, доки я оглядався довкола, міркував і прислуховувався до шарудіння крепу в кімнаті та до пісні молотка по той бік двору, з’явилися чай і бутербродна таця. Виявилося, що вони призначені мені.

Упродовж кількох хвилин містер Омер дивився на мене. Я не дуже багато уваги звертав на сніданок, бо чорні речі довкола зіпсували мені апетит. Нарешті містер Омер мовив:

— Я вже давно знайомий з вами, мій юний друже!

— Давно, сер?

— Все ваше життя, — відповів містер Омер. — Можу сказати, що навіть до початку вашого життя. Я раніше познайомився з вашим батьком. Він був на зріст п’яти футів дев’яти з половиною дюймів, а його могила глибиною п’ять футів двадцять дюймів.

— РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат, — почулось через двір.

— Його могила п’ять футів і двадцять дюймів, — люб’язно, з приємністю повторив містер Омер. — Я вже забув, чи то був його заповіт, чи її розпорядження!

— Ви не знаєте, що з моїм маленьким братиком, сер? — спитав я.

Містер Омер похитав головою.

— РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат.

— Він в обіймах своєї матері, — сказав той.

— О, бідолашне малятко! Він помер?

— Киньте думати про це, ви тут нічого зробити не зможете, — мовив містер Омер. — Так. Дитинка вмерла.