Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Містер Мердстон не звернув на мене жодної уваги, коли я ввійшов до вітальні. Він сидів біля каміна, мовчки плачучи, зігнувшись у своєму кріслі. Міс Мердстон працювала за бюро, укритим листами та паперами: вона простягла мені свої холодні кінчики пальців і залізним шепотом спитала, чи зняли з мене мірку для жалобного костюма.

— Так, — відповів я.

— А твої сорочки? — спитала міс Мердстон. — Ти їх привіз додому?

— Так, мем! Я привіз додому весь свій одяг.

То були всі слова втіхи, що їх подарувала мені її твердість. Не маю сумніву, що вона знаходила вишукане задоволення в можливості з цієї нагоди демонструвати своє так зване самовладання, свою твердість, свій здоровий глузд і весь диявольський каталог бездушних якостей. Вона особливо пишалася тим, що повернулася до справ; і тепер, коли вона все зводила до пера й чорнила, ніщо не могло зворушити її. Всю решту цього дня і потім від ранку до ночі вона сиділа за столом і захоплено дряпала твердим пером, говорила суворим шепотом, не ворушачи жодним м’язом на обличчі і не помякшуючи жодного звуку свого голосу.

Брат її іноді брався до книжки, але, як я міг побачити, ніколи не читав. Він інколи розкривав книжку й дивився в неї, ніби читаючи, але впродовж цілої години не перегортав жодного аркуша, а потім кидав її та починав походжати по кімнаті. Годину за годиною сидів я, схрестивши руки, стежив за ним і лічив його кроки. Він дуже нечасто звертався до сестри і ніколи — до мене. В усьому нерухомому будинку він здавався єдиною рухомою річчю, якщо не зважати на маятники годинників.

Цими днями перед похороном я дуже мало бачив Пеготті. Тільки проходячи сходами, я завжди знаходив її біля кімнати, де лежали моя мати зі своїм немовлям. Та ще кожної ночі приходила вона до мене й сиділа біля узголів'я, доки я не засну. За день чи два перед похороном — здається, то було за день чи два, але я мало тямив у той важкий час і не міг відзначати його хід — вона завела мене до кімнати. Пригадую лише, що під білим покривалом на ліжку в чистій і свіжій кімнаті лежало те, що здавалося мені втіленням урочистої тиші, яка панувала в нашому будинку. А коли Пеготті спробувала легенько відгорнути покривало, я скрикнув: «О, ні! О, ні!» — і схопив її за руку.

Якби похорон відбувся учора, то й тоді я не міг би пам'ятати його чіткіше. Я пам’ятаю навіть повітря в кращій вітальні, де стояв я біля дверей, яскраве полум'я в каміні, блиск вина в графинах, візерунки на склянках і тарілках, легкий солодкий аромат пирога, запах сукні міс Мердстон і наші чорні вбрання. Містер Чілліп у кімнаті, він підходить побалакати зі мною.

— Як здоров'ячко мастера Девіда? — ласкаво запитує він.

Я не в змозі відповісти, що почуваюся дуже добре. Я простягаю йому руку, і він затримує її в своїй долоні.

— Боже мій! — каже містер Чілліп, лагідно посміхаючись, з теплою іскоркою в очах. — Наші маленькі друзі зростають навколо нас. Вони зростають так, що ми й незчуємось, як! Правда ж, мем?

Це він звертається до міс Мердстон, яка не відповідає нічого.

— Це велике досягнення, мем! — наполягає містер Чілліп.

Міс Мердстон відповідає хіба що гримасою і сухим кивком. Містер Чілліп, зніяковівши, відступає в куток, тягнучи мене за собою, і більше не розкриває рота.

Я зауважую це тому, що я зауважую все навколо, а не тому, що турбуюся про себе. І ось починає бити дзвін, містер Омер та інші підходять підготувати нас. Як уже давно розповідала мені Пеготті, в цій кімнаті зібралися ті, хто йшли за труною мого батька на те саме кладовище.

Ось містер Мердстон, наш сусід містер Грейпер, містер Чілліп і я. Коли ми підходимо до дверей, носії зі своїм вантажем уже в саду; вони йдуть перед нами стежкою, повз ясені, через ворота, до кладовища, де я так часто літніми ранками слухав співи пташок.

Ми стоїмо навколо могили. День здається мені інакшим від усіх інших днів, навіть світло не таке, як завжди, — сумніше, ніж зазвичай. Тут панує урочиста тиша, яку ми принесли з дому разом з тим, що покоїться тепер у землі. Ми стоїмо з непокритими головами, і я чую голос священика, що звучить на відкритому повітрі тихо, але виразно й просто: «Я є воскресіння й життя, каже Господь»; потім я чую схлипування. І я бачу серед юрби ту добру й вірну служницю, що її з усіх живих людей на землі я люблю найбільше; моє дитяче серце певне — одного дня бог скаже їй схвальні слова.

Тут багато знайомих облич — облич, що я їх бачив у церкві, коли спостерігав; облич, що вперше побачили мою матусю, коли вона приїхала до села в усій своїй юній красі. Я не звертаю на них уваги, — я не переймаюсь нічим, тільки своїм горем, — а все ж таки я бачу і впізнаю їх усіх, і навіть помічаю, як Мінні стоїть позаду і сяючими очима дивиться на свого коханого, що стоїть біля мене.