Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Погано спав я в ярмутському диліжансі, багато плутаних снів бачив я там. Але коли я прокидався між цими снами, земля за вікном була майданчиком для ігор у Салем-Гаузі, я чув удари батога, але то не містер Крікль шмагав Тредльса, то кучер поганяв коней.

Удосвіта диліжанс зупинився перед якимсь готелем. То був не той готель, де жив мій приятель-лакей. Мене відвели до гарненької спаленьки з намальованим на дверях дельфіном. Мені було дуже холодно, хоч мене почастували гарячим чаєм перед жарким каміном у вітальні. Я був дуже радий лягти в дельфінове ліжко, загорнутися з головою в дельфінову ковдру і заснути.

Містер Баркіс, візник, мав приїхати за мною вранці, о дев'ятій годині. Я прокинувся о восьмій, трохи запаморочений, бо мало спав уночі, і був готовий у дорогу ще до призначеного часу. Містер Баркіс зустрів мене так, немов п'яти хвилин не минуло після нашої останньої подорожі, немов я тільки-но зайшов до готелю розміняти шестипенсовик чи зробити якусь таку дуже швидку справу.

Щойно я зі своєю скринею опинився у візку, візник вліз на передок, ледача коняка почвалала звичною дорогою.

— Ви маєте дуже добрий вигляд, містере Баркіс, — сказав я, гадаючи, що йому приємно це почути.

Містер Баркіс потер собі щоку рукавом і потім замислено на нього подивився, немов сподівався побачити там якісь сліди свого гарного вигляду. Нічим іншим він не відгукнувся на мій комплімент.

— Я виконав ваше доручення, містере Баркіс, — сказав я, — я написав до Пеготті.

— Ага! — сказав містер Баркіс.

Вигляд у нього був насуплений, відповідав він без задоволення.

— Хіба ж не треба було цього робити, містере Баркіс? — спитав я після нетривалого вагання.

— Чого саме? — перепитав містер Баркіс.

— Переказувати ваше доручення!

— Переказати може й слід було, — відказав містер Баркіс, — але цьому й край!

Не розуміючи, що саме має він на думці, я перепитав:

— Край, містере Баркіс?

— Нічого з того не вийшло, — пояснив він, скоса поглядаючи на мене. — Нема відповіді!

— А хіба ви чекали на відповідь, містере Баркіс? — спитав я, широко розкриваючи очі. Це проливало нове світло на речі.

— Коли чоловік каже, що він має намір, — відказав містере Баркіс, знову поглядаючи на мене, — то це однаково, як сказати, що чоловік чекає на відповідь.

— Отож, містере Баркіс?

— Отож, — сказав містер Баркіс, знову підводячи погляд до вух своєї коняки, — чоловік цей чекає на відповідь і досі.

— А ви з нею говорили про це?

— Ні… ні, — замріяно пробурмотів містер Баркіс. — Чого там мені говорити з нею про це? Я з нею двох слів не сказав. Не збираюсь я говорити з нею про це.

— Ви хотіли б, щоб я це зробив, містере Баркіс? — нерішуче спитав я.

— Можете їй сказати, якщо хочете, — містер Баркіс знову глянув на мене, — що Баркіс чекає на відповідь. Скажіть ви... як її звуть?

— Як її звуть?

— Еге ж! — містер Баркіс кивнув головою.

— Пеготті!

— Це її ім'я чи прізвище?

— О, це не ім'я! Її ім'я — Клара.

— Та невже? — спитав містер Баркіс.

Здається, ця обставина дала йому широкий простір для міркувань, деякий час він роздумував і мрійливо насвистував.

— Гаразд! — вирішив він нарешті. — Скажіть ви їй: «Пеготті, Баркіс чекає на відповідь». А вона вам, мабуть, скаже: «Відповідь на що?» А ви їй скажіть: «На те, про що я вам писав!» «А що саме?» — скаже вона. «Баркіс має намір!» — скажете ви...

Цю свою надзвичайно майстерну промову містер Баркіс супроводив міцним штовханом мені в бік. Після того він нахилився над своєю шкапою і більше до цієї теми не повертався. Але за півгодини він витяг з кишені грудку крейди і написав на передку: «Клара Пеготті» — мабуть, щоб не забути.

Ах, як дивно було їхати додому, що не був уже моїм домом. Усе, на що я дивився, нагадувало мені щасливий давній дім; він здавався мені сном, що ніколи більше не насниться. Дні, коли ми з матір’ю і Пеготті були однією сім'єю і ніхто не втручався в наше життя, всю дорогу поставали в моїй пам'яті. Смуток сповнював мене, я не мав певності, що буду радий опинитися там. Може, краще б мені лишатися в іншому місці й забути свій дім у товаристві Стірфорса. Але шляху назад не було, і незабаром я опинився перед нашим будинком, де оголені старі ясені похитували незчисленними руками у зимовому повітрі, де руїни старих гракових гнізд гойдалися під вітром.

Візник скинув мою скриню перед ворітьми саду і від’їхав геть. Я пішов стежкою до будинку, поглядаючи на вікна і на кожному кроці боячись побачити в одному з них містера чи міс Мердстон. Але жодного обличчя не було видно. Я знав, як відчиняти двері нашого будинку без стуку, і тихо та несміливо ввійшов усередину.