Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Та невже? — спитав Стірфорс, повертаючись. — Радий бачити їх. Доброго здоров'я!

У нього була приємна манера поводитися з людьми — легка й весела, але не пихата. Щось чарівне було в ньому. Я й досі вважаю, що ця його манера, його жвавий розум, його чудовий голос, його гарне обличчя, фігура та якась природжена привабливість (що нею володіють небагато людей) — все це додавало йому дивної сили, якій природно було коритись і якій небагато людей можуть протистояти. Я не міг не помітити, як він їх причарував, і як вони начебто відкрили йому свої серця.

— Ви повідомте моїх рідних, будь ласка, містере Пеготті, коли надсилатимете того листа, що містер Стірфорс дуже добрий до мене, і я не знаю, що робив би тут без нього.

— Дурниці! — сказав Стірфорс, сміючись. — Не треба казати нічого подібного!

— А якщо містер Стірфорс колись приїде до Норфолка або Суффолка, містере Пеготті, — вів я далі, — коли я там буду, то готуйтеся до того, що я привезу його до Ярмута, якщо він дозволить, подивитися ваш будинок. Ви ніколи не бачили такого гарного будинку, Стірфорсе. Він зроблений з барки!

— Зроблений з барки? Та невже? — спитав Стірфорс. — Оце гідний будинок для такого бравого моряка!

— Отож так воно і є, сер, отож так воно і є, сер, — підтакнув Гем, скалячи зуби. — Маєте рацію, юний джентльмене. Мастере Деві, їй-бо, джентльмен має рацію. Для бравого моряка! Правильно! Таким він і є!

Містер Пеготті радів не менше за свого племінника, хоча скромність заважала йому так голосно схвалювати цей особистий комплімент.

— Гаразд, сер, — сказав він, уклонився, кашлянув і обсмикнув кінці краватки на грудях. — Дякую, сер, на доброму слові. Я роблю все, що можу зробити в своєму житті, сер!

— Найкраща людина не може зробити більше, містере Пеготті, — сказав Стірфорс. Він уже дізнався його прізвище.

— Присягаюся, що й ви робите те саме, сер, — говорив містер Пеготті, похитуючи головою, — і робите це добре, дуже добре! Дякую, сер! Я дуже вдячний вам, сер, що ви такі привітні до мене. Я простий чоловік, сер... але я готовий до послуг... принаймні, я сподіваюся, що готовий до послуг, ви мене розумієте. Будинок мій неабиякий палац, сер, але все в ньому до ваших послуг, якщо ви колись завітаєте з мастером Деві. Я — справжній слимак, атож, — сказав містер Пеготті. Цим він хотів сказати, що посувається вперед дуже повільно, бо йому якось треба було перелізти до іншого речення. — Але я вам обом бажаю всього найкращого! Щастя бажаю вам!

Гем підтримав ці слова, і ми якнайтепліше попрощалися з ними. Цього вечора я мало не спокусився розповісти Стірфорсу про гарненьку маленьку Ем’лі, але я не насмілювався вимовити її ім'я, бо дуже боявся, що він сміятиметься з мене. Пригадую, що я довго збентежено міркував про слова містера Пеготті, що вона стає справжньою жінкою. Але я вирішив, що то дурниці!

Ми потайки перенесли молюсків, або ласощі, як скромно назвав їх містер Пеготті, до нашої кімнати. Цього вечора ми мали чудову вечерю. Але Тредльсові й тут не пощастило. Навіть і з вечері не міг він посмакувати, як усі інші. Вночі він занедужав від крабів, його напхали всякими ліками в такій кількості, що Демпль (батько якого був лікарем) сказав, ніби цієї кількості вистачило би вбити коня. А за те, що не зізнався, він дістав різок і додатково шість розділів грецької Біблії.

Кінець семестру я пригадую як безладну суміш повсякденної боротьби за життя; літо скінчилось і змінилося на осінь, пригадую морозні ранки, коли тільки дзвоник виганяв нас з ліжок, пригадую холодне повітря темних ночей, коли дзвоник заганяв нас у ліжка; вечірній клас, тьмяно освітлений і погано опалюваний; ранковий клас, що був справжнім льодовником; пригадую чергування вареної яловичини і смаженої яловичини, вареної баранини і смаженої баранини; пригадую купу бутербродів, подряпаних підручників, потрісканих грифельних дощок, сльозами залитих зошитів, різок, лінійок, тягань за волосся, дощовитих неділь, поганих пудингів; і над усім — брудну атмосферу чорнил!

Проте я добре пам'ятаю, як далекі канікули здавалися цяткою, що потім почала наближатися до нас. Спочатку ми рахували місяці, потім перейшли на тижні, а там і на дні. Тоді я почав побоюватися, що за мною нікого не пришлють. А коли я довідався від Стірфорса, що за мною таки пришлють, і що я напевне поїду додому, то мене почало мучити сумне передчуття, що до того часу я зламаю собі ногу. Жаданий день мав прийти за три тижні, за тиждень, на цьому тижні, післязавтра, завтра, сьогодні, цього вечора… і нарешті я опинився в ярмутському диліжансі та їхав додому.