Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Серед цієї кореспонденції я часто надибував дуже люб'язні пропозиції від різних дрібних адвокатів, що зав­жди нишпорять навколо Докторської палати. Пропозиції здебільшого полягали в тому, чи не завгодно мені зробити всі залежні від мене розпорядження для отримання звання проктора і чи не завгодно дозволити під моїм ім'ям практикувати певній особі, яка зобов'язується сплачувати мені певний процент від прибутку. Я відхиляв ці пропозиції, бо таких темних практикантів і без того було забагато, а палату я і так вважав закладом досить поганим, щоб ще псувати її своїми зусиллями.

Дівчатка вже поїхали додому, коли моє ім'я розквітло на дверях Тредльса, а різкий хлопець цілий день удавав, ніби ніколи нічого не чув про Софі, яка сиділа, замкнувшись у задній кімнатці, і між роботою поглядала на клаптик саду з криницею. Там я завжди і знаходив цю веселу господарку, і коли не чути було чужих кроків на сходах, вона часто наспівувала свої девонширські балади і своєю музикою пом’якшувала різкого хлопця в його кабінеті.

Спочатку я дивувався, що Софі так багато пише щось у свій зошит, а при моїй появі зав­жди похапцем закриває його та ховає в шухлядку. Але таємниця незабаром розкрилась. Якось Тредльс (він щойно повернувся мокрими вулицями з суду додому) витяг зі своєї конторки папірець і спитав мене, що я думаю про цей почерк.

— О, не треба, Томе! — скрикнула Софія, яка в цей час гріла його туфлі перед каміном.

— Серденько, — весело відповів Тредльс, — чому ні? Що ти скажеш про цей почерк, Копперфілде?

— Дуже чіткий і правильний, — сказав я, — мені здається, що я ніколи не бачив твердішої руки.

— Не скидається на жіночу руку, чи не так? — спитав Тредльс.

— На жіночу? — повторив я. — Не вигадуй, жіноча рука скоріше б збудувала дім, ніж написала так!

Тредльс несамовито зареготав і повідомив мене, що то був почерк Софі; Софі заявила, що незабаром він потребуватиме клерка, і вона сама має намір зайняти цю посаду; що вона тренувалася писати зі зразка; що вона може написати за годину... не пам'ятаю скільки аркушів. Софі була дуже збентежена, що мені це розповідають, і сказала, що якби Тома зробили суддею, то він не так швидко б оголосив про її письмові вправи. Том відповів, що це неправда, і що за будь-яких обставин він однаково пишався б таким клерком.

— Яка ж вона мила і чарівна жінка, любий мій Тредльсе! — сказав я, коли Софі, сміючись, вийшла.

— Мій любий Копперфілде, — відповів Тредльс. — Без усяких винятків, вона наймиліша дівчина. Як вона хазяйнує, яка вона охайна, як знає господарство, яка ощадлива, як любить порядок, яка вона весела, Копперфілде!

— Справді, ти маєш підстави вихваляти її, — відказав я. — Тобі пощастило. Я думаю, ви одне одного робите найщасливішими людьми в світі.

— Напевно, ми таки найщасливіші люди, — заявив Тредльс, — я наполягаю на цьому в кожному випадку. Та боже мій, коли я дивлюсь, як вона вдосвіта встає і виходить на ринок, перш ніж клерки прийдуть на роботу, незважаючи ні на яку погоду, влаштовує блискучі обіди з найпростіших речей, готує пудинги і пироги, все в такому порядку тримає, і сама така чепурна і гарненька, уночі зі мною сидить, хоч як довго я працюю, і завжди така ніжна, зав­жди так підбадьорює мене... і все це заради мене! Їй-бо, мені іноді не віриться, Копперфілде!

Він був ніжний навіть щодо туфель, які вона йому зігріла, і, взувши їх, з насолодою простяг ноги на ґрати каміна.

— Іноді прямо не віриться, — повторив Тредльс. — А наші забавки! Боже мій, вони не пов'язані з великими витратами, а все ж таки чудові. Коли ми сидимо тут удома ввечері та замкнемо зовнішні двері, і спустимо ці завіси — вона сама їх зробила — то хіба може бути десь затишніше місце? Коли погода хороша і ми підемо погуляти ввечері, то вулиці так і струмлять під нами від радості! Ми зазираємо в блискучі вітрини ювелірних крамниць; і я показую Софі, якого саме із зміїв з діамантовими очима подарував би я їй, коли б міг купити; а Софі показує мені, який золотий механічний годинник з емаллю і коштовним камінням придбала б вона для мене, коли б могла; і ми обираємо срібні ложки і виделки для м'яса та для риби, ножі для масла, щипці для цукру і все, що ми придбали б, якби могли; і, слово честі, йдемо ми звідти, ніби справді все це купили! Потім, коли ми йдемо через пишні майдани, то обираємо якийсь великий будинок і міркуємо, що непогано буде винайняти його, коли мене зроб­лять суддею. І ми розподіляємо його — оця кімната нам, оці кімнати для дівчат, і так далі, аж доки, нарешті, на спільне задоволення не вирішуємо, що це може трапитись або не трапитись, зважаючи на обставини. Іноді ми йдемо за півціни на галерею театру, де, на мою думку, навіть за саме повітря не шкода грошей, і тішимося від усієї душі. Софі вірить кожному слову в п'єсі, і я також. А йдучи додому, іноді купимо собі чогось смачного у кондитера, або маленького омара в рибній крамниці, приносимо додому, влаштовуємо розкішну вечерю і розмовляємо собі про те, що бачили. Ну а відома річ, Копперфілде, що якби я був лорд-канцлером, то ми собі цього не могли б дозволити.