Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— А як би хотіла моя сестра?

— Сподіваюся, що ви не поїдете.

— Тоді в мене й не може бути такого наміру, Агнес.

— Гадаю, вам не слід цього робити, Тротвуде, якщо ви запитуєте мене, — лагідно сказала вона. — Ваша репутація і успіх зростають і збільшують вам можливість чинити добро; і якби я могла чекати на мого брата, — підвела вона на мене свій погляд, — то, мабуть, час чекати не може.

— Таким, який я тепер, зробили мене ви, Агнес. Вам це краще знати.

— Я зробила вас, Тротвуде?

— Так. Агнес, дівчинко моя, — сказав я, схиляючись над її головою. — Сьогодні, коли ми зустрілись, я намагався розповісти вам про те, що постійно жило в моїх думках, відколи Дора померла. Пригадуєте, як ви тоді ввійшли до нашої кімнати... показуючи рукою на небо, Агнес?

— О, Тротвуде! — відповіла вона зі сльозами на очах. — Вона була така ніжна, така довірлива, така юна. Чи можу я забути це?

— Часто потім думав я, що такою, як тоді, сестро моя, ви були для мене завжди. Завжди показуючи на небо, Агнес, зав­жди скеровуючи мене на щось краще, зав­жди навертаючи мене на високі справи!

Вона лише похитала головою; крізь її сльози майнула та сама сумна спокійна усмішка.

— І я такий вдячний вам за це, Агнес, що нема назви для цієї щирої прихильності мого серця. Я хочу, щоб ви зрозуміли, але не знаю, як це сказати вам, що все своє життя дивитимуся на вас, і ви будете вести мене, як провели через минулу темряву. Що б не трапилось, які б нові зв'язки не зав'язали ви, що б не змінилось у нашій долі, але я завжди дивитимуся на вас, любитиму вас, як люблю тепер, як зав­жди любив. Ви зав­жди будете моєю втіхою і відрадою. До смерті своєї, мила сестро, зав­жди бачитиму я вас перед собою, з рукою, що вказує на небо.

Вона взяла мене за руку і промовила, що пишається мною і моїми словами, хоча я занадто високо ціню її. Потім вона продовжувала грати, не відводячи від мене очей.

— А знаєте, Агнес, — сказав я, — те, що я вислухав сьогодні, складає ніби частину того самого почуття, з яким я дивився на вас, коли вперше побачив, і коли потім я сидів біля вас, готуючи уроки.

— Ви знали, що в мене нема матері, — відповіла вона, усміхнувшись, — і не дивно, що ви прихильно ставилися до мене.

— Більше ніж це, Агнес. Я ніби був знайомий з історією, яку розповів оце ваш батько, і знав, що ви поширюєте навколо себе якийсь ніжний і благотворний вплив, якого словами не змалюєш. В інших на вашому місці переважала б журба (тепер я це добре розумію), але ви не журилися.

Вона продовжувала грати і дивитися на мене.

— Ви будете сміятися над цими моїми думками, Агнес?

— Ні.

— А якщо я скажу вам, що навіть тоді я був певний: ви встоїте проти всякої біди і ніколи до кінця свого життя не зміните своїх почуттів... ви будете сміятися над такою думкою?

— О, ні! О, ні!

Тінь журби майнула по її обличчю і миттю зникла. Вона продовжувала грати і дивитися на мене зі своєю спокійною усмішкою.

Їдучи назад темної ночі, коли вітер віяв навколо мене, наче неспокійна пам'ять, я згадав про нашу розмову і почав побоюватися, що Агнес нещаслива. Я сам був нещасливий, але намагався примиритися зі своєю долею. Згадуючи про Агнес, яка вказує рукою на небо, я думав про це таємниче небо, де я зможу любити її незнаною на землі любов'ю і розповісти їй, яку боротьбу провів я в самому собі, коли любив її тут.

На деякий час — принаймні поки не закінчу своєї книги, що займе у мене кілька місяців, — я вирішив оселитися в будинку моєї бабусі у Дуврі; і там, сидячи біля вікна, що з нього я колись спостерігав місяць над морем, я спокійно працював.

Лишаючись вірним намірові лише тоді посилатися на власні твори, коли вони мають якесь відношення до подій мого життя, я не стану говорити про прагнення, радощі, побоювання і перемоги, якими супроводжується творчість. Я казав уже, що присвятив себе цій творчості з усією щирістю і з усією енергією, на яку здатна була душа моя. Якщо написані мною книжки мають якусь цінність, то вони самі говоритимуть за себе. Якщо ні, то я даремно писав, і решта нікого не може цікавити.

Якось я поїхав до Лондона, щоб трохи розважитись у столичній метушні і порадитися з Тредльсом в одному діловому питанні. Він під час моєї відсутності займався моїми справами пречудово, і мій матеріальний добробут процвітав. Моя популярність стала приносити мені безліч листів від зовсім незнайомих людей, здебільшого таких, на які надзвичайно важко відповідати. Тоді я попросив Тредльса виставити моє ім'я на його дверях. Туди невтомний листоноша того району віддавав цілі мішки листів на моє ім'я, і там я подеколи працював над цією кореспонденцією, наче той міністр внутрішніх справ, хіба що без утримання.