Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Я став біля вікна і дивився через старовинну вулицю на протилежні будинки, пригадував, як вогкими вечорами спостерігав їх, як міркував про людей, що бачив у вікнах, доки жінки цокали по бруківці дерев'яними черевиками, а нудний дощ падав косими струменями, лився з ринв і розтікався по дорозі. Знову відновилося в мені почуття, з яким я стежив за волоцюгами, коли вони приходили в цьому дощовому присмерку до міста, і торби на кінцях палиць гойдалися за їхніми спинами. Як і тоді, вечір був насичений запахом вогкої землі, мокрого листя і шипшини, і здавалося мені, що я чую навіть ті самі звуки, які лунали в моїх вухах під час моїх власних втомних блукань.

Відчинилися маленькі двері у вкритій дубом стіні, я здригнувся і обернувся. Прекрасні ясні очі подруги мого дитинства зустрілися з моїми. Вона спинилася, притиснула руку до грудей, і я схопив її в обійми.

— Агнес! Люба моя дівчинко! Я занадто несподівано з’явився перед вами?

— Ні, ні! Я така рада бачити вас, Тротвуде!

— Мила Агнес, ви й не повірите, який я щасливий, що бачу вас знову!

Я притулив її до свого серця і деякий час ми обоє мовчали. Незабаром ми посідали поруч, її янгольське обличчя обернулося до мене з тією щирою привітністю, про яку я мріяв цілі роки.

Вона була така незмінна, вона була така прекрасна, вона була така добра, і я так багато чим мусив завдячувати їй, така дорога була вона мені, що я не міг знайти слів для своїх почуттів. Я намагався благословити її, намагався дякувати їй, намагався висловити їй (як я це часто робив у своїх листах), який вплив мала вона на мене, але всі мої зусилля були марні. Моя любов і радість були німі.

Зі своєю звичайною лагідністю заспокоїла вона мої хвилювання; згадала час нашої розлуки; заговорила зі мною про Ем’лі, яку вона колись потайки відвідувала багато разів; ніжно заговорила зі мною про могилу Дори. Керована бездоганним інстинктом свого благородного серця, вона торкалася струн моєї пам'яті так тендітно й гармонійно, що жодна з них не застогнала. Я слухав звуки сумної віддаленої музики і не хотів відвертати від себе спогадів, що пробуджувалися. Та й як таке могло бути, коли ця мелодія викликала насамперед образ милої моєї сестри, найкращого янгола мого життя?

— А ви, Агнес? — сказав я згодом. — Розкажіть мені про себе. Ви майже нічого не писали мені про своє власне життя впродовж усього цього часу.

— Що ж мені розповідати? — мовила вона з променистою усмішкою. — Тато здоровий. Ви бачите нас тут, спокійно живемо ми у нашому власному будинку, наші турботи скінчилися, наш дім повернений нам — знаючи це, милий Тротвуде, ви знаєте все.

— Все, Агнес? — спитав я.

Вона глянула на мене, і деяке здивування майнуло на її обличчі.

— І нічого більше, сестро? — наполягав я.

Яскравий рум'янець, який щойно зник з її обличчя, повернувся знову і знову зник. Вона посміхнулася, трохи сумно, як мені здалося, і похитала головою.

Мені хотілося навернути її на ту думку, на яку натякала моя бабуся, бо хоч боляче було мені від викриття такої таємниці, але я мусив приборкати своє серце і виконати свій обов'язок щодо Агнес. Але помітивши, що їй ніяково, я змінив тему розмови.

— Вам доводиться багато працювати, люба Агнес?

— У моїй школі? — спитала вона, знову обернувши на мене спокійний ясний погляд.

— Так. Важкенько чи ні?

— Праця така приємна, — відповіла вона, — що було б невдячно навіть називати її працею.

— Добрі справи ніколи не обтяжують вас, — сказав я.

Рум'янець знову з'явився на її обличчі і зник, і ще раз, коли вона схилила голову, я помітив ту саму сумну усмішку.

— Ви побачитеся з татом, — весело сказала Агнес, — і перебудете день із нами? Може, ви й переночуєте у вашій кімнаті? Ми зав­жди звемо її вашою.

Цього я не міг зробити, бо обіцяв бабусі повернутися вночі, але я радо погодився лишитись на цілий день.

— Мені доведеться відлучитися на деякий час, — промовила Агнес, — але тут ви знайдете старі книжки, Тротвуде, і старі ноти.

— Навіть старі квіти тут! — сказав я, озираючись. — Або принаймні такі, як і колись.

— Мені було приємно, — відповідала Агнес, усміхаючись, — поки ви були за кордоном, тримати всі речі в старому ладу, як під час нашого дитинства. Бо здається мені, що тоді ми були дуже щасливі.

— Небо знає, які ми були щасливі! — сказав я.

— І для мене була приємним співрозмовником кожна дрібниця, що нагадувала мені про мого названого брата, — продовжувала Агнес, ласкаво поглядаючи на мене. — Навіть це, — вона показала маленьку в'язку ключів, що все ще висіла біля її корсажа, — здається, дзеленчить на старий мотив.