Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Я вже був такою мірою пройнятий здивуванням, що лише трохи більше здивувався, коли вийшов містер Літтімер, читаючи повчальну книжку.

— Двадцять восьмий, — сказав джентльмен в окулярах, який досі ні слова не зронив, — минулого тижня, мій хлопче, ви скаржилися на какао. Яке воно у вас тепер?

— Дякую вам, сер, — відповів містер Літтімер, — тепер його краще готують. Якщо мені дозволено було б сказати, сер, то здається, що молоко, на якому його варять, не зовсім чисте. Але я дуже добре знаю, сер, що в Лондоні молоко зав­жди підробляють, і що в чистому вигляді його дуже важко дістати.

Мені здавалося, що джентльмен в окулярах вихваляється номером двадцять восьмим, як урочистим конем, у змаганні з містером Кріклем і його номером двадцять сьомим. Кожен з них мав свого власного протеже.

— Який стан вашого духу, двадцять восьмий? — питав джентльмен в окулярах.

— Дякую вам, сер, — відповів містер Літтімер. — Я бачу тепер свої помилки, сер. Я дуже тривожуся, коли згадую про гріхи моїх колишніх товаришів, сер, але вірю, що вони їх спокутують.

— Але самі ви відчуваєте себе щасливим? — спитав джентльмен в окулярах, заохочуючи його кивком голови.

— Дуже вдячний вам, сер, — відповів містер Літтімер. — Я цілком щасливий.

— Чи немає у вас на серці ще якогось бажання? — спитав джентльмен в окулярах. — Якщо є, то висловіть його, двадцять восьмий.

— Сер! — сказав містер Літтімер, не підводячи очей. — Якщо я не помиляюся, то серед присутніх тут є один джентльмен, якого я знав ще в своєму колишньому житті. Може, буде корисним для цього джентльмена дізнатися, сер, що я приписую всі мої колишні помилки тій обставині, що я провадив несвідоме життя на службі в молодих людей і дозволив їм затягти мене до слабкостей і гріхів, протистояти яким у мене не вистачало сили. Я сподіваюся, що цей джентльмен зрозуміє пересторогу, сер, і не прогнівається на мою сміливість. Я говорю заради його користі. Я усвідомлюю свої власні колишні помилки. Я сподіваюся, що він також спокутує всі гріхи і злочини, в яких він брав участь.

Я помітив, що багато з присутніх прикрили очі руками, немов у церкві.

— Це робить вам честь, двадцять восьмий, — сказав джентльмен в окулярах. — Цього я й міг чекати від вас. Чи маєте ви ще щось сказати?

— Сер, — відповів містер Літтімер, трохи підіймаючи брови, але не розплющуючи очей, — була одна молода жінка, яка ступила на шлях розпусти; я намагався врятувати її, але мені не пощастило. Я прошу цього джентльмена, якщо він може, сповістити цю молоду жінку від мого імені, що я прощаю їй її погане поводження зі мною і закликаю її до спокути. Чи не буде він такий ласкавий передати це?

— Я не маю жодного сумніву, двадцять восьмий, — відповів джентльмен в окулярах, — що джентльмен, якого стосується ваша мова, подібно до всіх нас, глибоко відчуває справедливість ваших слів. Ми не будемо більше затримувати вас.

— Дякую вам, сер, — сказав містер Літтімер. — Джентльмени, я бажаю вам усім доброго дня і сподіваюся, що ви й сім'ї ваші також побачать свої гріхи і спокутують їх.

По цій мові номер двадцять восьмий залишив нас, обмінявшись з Урією таким поглядом, з якого можна було зробити висновок, що вони вже знайшли зручний спосіб спілкування. Коли двері за ним зачинилися, присутні заговорили, що номер двадцять восьмий — найреспектабельніша людина і чудовий зразок в'язня.

— Ну, двадцять сьомий, — сказав містер Крікль, виходячи знову на аван­сцену з протеже. — Чи не можемо ми щось зробити для вас? Висловіть своє бажання.

— Я смиренно попросив би, сер, — відповів Урія, підвівши своє підле обличчя, — дозволу знову написати моїй матері.

— Це вам, безперечно, буде дозволено, — сказав містер Крікль.

— Дякую вам, сер. Я боюсь за матір. Мені здається, що вона не зовсім здорова.

Хтось необережно спитав, на що вона хвора. Але інші джентльмени, обурені такою нечемністю, зашепотіли:

— Тихіше!

— Вона хвора духом, — відповів Урія, скрививши шию в той бік, звідки почувся голос. — Я хотів би, щоб матуся моя домоглася такого стану духу, в якому перебуваю я. Ніколи не домігся б я цього стану, якби мене не привели сюди. Я хотів би, щоб і матуся була тут. Для кожного було б краще, якби його заарештували і привели сюди.

Цей висновок надзвичайно сподобався присутнім. Він, очевидно, задовольнив їх більше, ніж усе попереднє.

— Перш ніж я прийшов сюди, — вів далі Урія, глянувши на нас так, ніби хотів знищити все довколишнє, коли б міг, — я заплутався в помилках, але тепер я усвідомив їх. За цими мурами безліч гріхів. Матуся моя також має свою частку гріхів. Повсюди, за винятком цього притулку, все — гріх.