Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— То її мати?

— Мати, — згодився Тредльс, — дружина преподобного Горація Крулера... коли я, вживши всіх підготовчих заходів, сказав про це місіс Крулер, то це на неї справило таке враження, що вона зойкнула і зомліла. Ще кілька місяців після того не наважувався я повертатися до цієї теми.

— Та нарешті повернувся? — спитав я.

— Це зробив сам преподобний Горацій, — відповів Тредльс. — Він — чудова людина, зразкова в усіх відношеннях; і він довів своїй дружині, що їй слід, як християнці, бути готовою до жертви (а особливо до жертви, що відкладається на такий довгий час) і не бути такою безжальною до мене. Щодо мене, Копперфілде, то, слово честі, я відчував себе справжнім яструбом, який вдерся в цю мирну сім’ю.

— А сестри, певно, стали на твій бік?

— Та не можу сказати, щоб це було так, — відповів він. — Коли ми так-сяк схилили на свій бік місіс Крулер, то нам ще довелося повідомити про це Сару. Ти пригадуєш, що я казав про Сару — у неї щось негаразд із хребтом?

— Прекрасно пам'ятаю.

— Вона заломила руки, — сказав Тредльс і розгублено глянув на мене, — заплющила очі, посиніла, як бузок, закостеніла і два дні не хотіла їсти нічого, крім розмочених у воді сухариків, та й ті чайними ложками.

— Страшенно неприємна дівчина, Тредльсе, — зазначив я.

— О, прошу пробачення, Копперфілде, — заперечив Тредльс. — Вона чарівна дівчина, але дуже чутлива. Правду кажучи, вони всі дуже чутливі. Софі згодом розповіла мені, що жодними словами не можна змалювати мук совісті, які вона відчувала, доглядаючи Сару. Я її чудово розумію, Копперфілде; я сам почувався кримінальним злочинцем. Коли Сара трохи одужала, ми мусили повідомити інших вісім сестер, чим викликали в них різноманітні реакції, але всі надзвичайно патетичні. Дві найменші, що їх Софі виховує, тільки цими днями припинили ненавидіти мене.

— У будь-якому разі, тепер вони всі примирилися з цим? — спитав я.

— Та... так, можна було б це сказати, загалом, — несміливо і невпевнено вимовив Тредльс, — одним словом, ми тепер уникаємо цієї теми, а невлаштованість моїх справ та всякі тяжкі обставини — велика втіха для них. Відбудеться жахлива сцена, коли ми одружимося. Це значно більше скидатиметься на похорон, ніж на весілля. І вони всі зненавидять мене за те, що я забрав її від них.

Тепер я з ніжністю згадую його чесне обличчя, його погляд із трагікомічним кивком голови. Але тоді це не дуже вразило мене, бо тривожне блукання моїх думок заважало зосередити увагу на чомусь одному. Коли ми наблизилися до будинку, де жили сестри Спенлоу, я так рознервувався, що Тредльс запропонував мені заспокоїтися кухлем пива. Ми завітали до сусідньої таверни, а потім друг мій спрямував мої тремтячі кроки до дверей міс Спенлоу.

Я пригадую все, неначе уві сні: здається, служниця відчинила нам двері, якимсь чином я пробрався через зал, де висів барометр, і ми опинилися в малій спокійній вітальні на першому поверсі, за вікном розрісся гарний садок. Ось ми сіли на канапу, і мені здалося, ніби кучері Тредльса, який скинув тепер капелюх, обернулися в маленьких ляльок на пружинах, що вистрибують з хитро збудованих табакерок, коли їх відкривати. Я чув, як цокає старомодний годинник на полиці каміна, і марно намагався підлаштувати биття мого серця під його ритм. Ось роззираюсь я кімнатою, шукаючи будь-які ознаки Дори, і не знаходжу жодних. Ось здалося мені, що десь далеко гавкнув Джіп, але негайно хтось затулив йому рота. І нарешті я почав спиною штовхати Тредльса в камін і неймовірно збентежено вклонятися двом сухеньким літнім дамам, вбраним у чорне. Обидві дами були, наче викапані портрети померлого містера Спенлоу.

— Прошу, — сказала одна з двох маленьких леді, — сідайте.

Коли я нарешті припинив спотикатися через Тредльса і сів на щось не схоже на кішку, — бо спочатку я сів саме на неї, — то в очах мені трошки проясніло, і я помітив, що містер Спенлоу був, мабуть, молодшим братом; що одна з сестер була старша за іншу років на шість-вісім; і що молодша мала, очевидно, керувати наступним засіданням, бо саме в її руці був мій лист (яким дивним здавався він мені тепер), що його вона розглядала крізь лорнетку. Вони були вбрані однаково, але костюм цієї сестри відзначався якоюсь непомітною дрібницею, пристойною для молодої леді — хустинка, брошка, браслет, зайва складка на комірці чи щось подібне, невловиме на перший погляд, що надавало їй жвавішого вигляду. Вони обидві були прямі, серйозні, урочисті і спокійні. Сестра, та, в якої не було мого листа, схрестила руки на грудях і сиділа нерухомо, як ідол.