Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Містере Копперфілд, якщо не помиляюсь? — звернулася до Тредльса сестра з моїм листом.

Такий початок не віщував нічого доброго. Тредльсові довелося пояснити, що то я — містер Копперфілд, мені довелося відрекомендуватись, а їм довелося пояснити, що вони помилилися, приймаючи містера Тредльса за містера Копперфілда. Загалом, становище вийшло гарненьке. А тут іще ми всі виразно почули, як Джіп двічі гавкнув, і знову хтось затулив йому рота.

— Містере Копперфілд! — сказала сестра з листом.

Я зробив щось — очевидно, вклонився — і весь перетворився на увагу, коли втрутилася друга сестра.

— Моя сестра Лавінія, — сказала вона, — бувши обізнаною зі справами такого порядку, висловить те, що ми вважаємо за найкраще для щастя обох сторін.

Згодом я дізнався, що міс Лавінія правила за авторитет у сердечних справах, бо в давні часи існував певний містер Піджер, який чудово грав у віст і був запідозрений в ніжних почуттях до неї. Моя особиста думка полягає в тому, що це було тільки теоретичне припущення, і що Піджер був зовсім непричетний до обвинувачень у подібних почуттях — ніхто не може похвалитися, що чув від нього хоч натяк на них. А проте і міс Лавінія, і міс Клариса були переконані, що він обов’язково оголосив би про свою ніжну пристрасть, якби не вкоротив собі віку у самому розквіті молодості (тобто коли йому було років шістдесят) через надмірне вживання алкоголю і надмірне відновлення від цього в теплих водах. Вони втішалися думкою, що він помер від потаємного кохання, хоч мушу сказати, що в будинку висів його портрет, і багряний ніс явно суперечив такій думці.

— Ми не будемо, — сказала міс Лавінія, — вдаватися до минулої історії цієї справи. Смерть нашого бідолашного брата Френсіса поклала цьому край.

— Ми не мали звички часто зустрічатися з нашим братом Френсісом, — сказала міс Клариса, — але жодних незгод або сварок між нами не було. Френсіс обрав свій шлях, ми обрали свій. Ми визнали за краще для щастя обох сторін, щоб це було так. І так воно й було.

Коли якась із двох сестер розмовляла, вона трохи нахилялась уперед, після кожного речення похитувала головою і, замовкнувши, знову випрямлялася. Міс Клариса так і не ворухнула жодною зі своїх рук. Вона тільки іноді вистукувала пальцями на ліктях якусь мелодію, менует чи марш, але так і не ворухнула руками.

— Становище нашої племінниці, її передбачуване становище, дуже змінилося після смерті нашого брата Френсіса, — сказала міс Лавінія, — а тому ми вважаємо, що самі думки нашого брата щодо її становища теж змінилися б. Ми не маємо, містере Копперфілд, підстав сумніватися, що ви — молодий джентльмен з добрими якостями і чесною вдачею, ми певні також, що ви любите або принаймні цілком переконані, що любите нашу племінницю.

Я відповів, як і завжди відповідав за всякої нагоди, що ніхто ніколи нікого не любив так, як я люблю Дору. Тредльс прийшов мені на допомогу, бурмочучи щось на підтвердження цього.

Міс Лавінія хотіла було подати якусь репліку, коли міс Клариса, яка пройнята була постійним бажанням говорити про свого брата Френсіса, знову взяла слово:

— Якби мати Дори, — сказала вона, — виходячи заміж за нашого брата Френсіса, виразно сказала, що за її обіднім столом нема місця для інших членів сім’ї, то це було б краще для щастя обох сторін.

— Сестро Кларисо, — сказала міс Лавінія. — Мабуть, не слід нам говорити про це тепер.

— Сестро Лавініє, — сказала міс Клариса, — це стосується нашої теми. Я і не подумаю втручатися в твою частину теми, що про неї тільки ти уповноважена говорити, але про цю частину я маю свою думку і мушу висловити її. Було б краще для щастя обох сторін, якби мати Дори, виходячи заміж за нашого брата Френсіса, просто висловила б свої наміри. Тоді б ми знали, на що нам чекати. Ми сказали б: «Будь ласка, не запрошуйте нас ніколи», і жодних підстав до непорозумінь не було б.

Коли міс Клариса захитала головою і замовкла, міс Лавінія, знову глянувши в лорнетку на мій лист, відновила свою промову. В обох сестер, зазначу між іншим, були маленькі світлі очі, які раз у раз кліпали, наче у пташок. Та й взагалі вони були дуже схожі на пташок; їхні короткі, уривчасті, несподівані жести і тонке щебетання нагадувало мені канарок.

Міс Лавінія, як я зазначив, продовжила:

— Ви спитали дозволу в моєї сестри Клариси і в мене, містере Копперфілд, завітати до нас як визнаний наречений нашої племінниці.

— Якби наш брат Френсіс, — знову втрутилася міс Клариса (якщо можна вжити слово «втрутитися» до такої пройнятої почуттям власної гідності особи), — хотів оточити себе атмосферою Докторської палати і лише Докторської палати, то яке право чи бажання мали б ми заперечувати проти цього? Безперечно, ніякого. Ми зав­жди були далекі від бажання докучати комусь. Але чому б не заявити про це? Хай наш брат Френсіс і його дружина тішилися би зі свого товариства. Ми з сестрою Лавінією тішимося своїм. Сподіваюся, що ми самі зможемо знайти собі товариство.