Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

І в цей лист теж було вкладено трохи грошей. П'ять фунтів. Цей чек також лишився невикористаним, і містер Пеготті так само дбайливо згорнув його. До листа були додані докладні вказівки, куди адресувати відповідь. Ясно було, що лист пройшов через багато рук, і важко було встановити точно, де живе маленька Ем’лі, але здавалося можливим, що вона писала з того місця в Швейцарії, де її нещодавно бачили.

— Що написали їй у відповідь? — спитав я містера Пеготті.

— Місіс Геммідж — жінка не дуже вчена, сер, — відповів він. — Тому Гем склав їй листа, а вона вже переписала його. Вони розповіли моїй племінниці, що я пішов шукати її, і які були мої прощальні слова.

— А що це ще у вас в руці? Теж лист? — допитувався я.

— То гроші, сер, — сказав містер Пеготті, розгортаючи чек. — Десять фунтів, як бачите. І ще тут написано: «Від вірного друга», як і на першому чеку. Але перший чек був підсунутий під двері, а цей надійшов поштою позавчора. Я йду шукати її по поштовому штемпелю.

Він показав мені конверт. На ньому стояв штемпель одного міста на Верхньому Рейні. У Ярмуті розшукав він кількох експортерів, які знали ту місцевість, і вони накреслили йому на клаптику паперу схематичну мапу, в якій він цілком міг розібратися. Він поклав мапу на стіл і, спершись підборіддям на одну руку, другою рукою накреслював свій шлях.

Я спитав його, як живе Гем. Він похитав головою.

— Гем працює, — відповів він, — так відважно, як тільки може чоловік. Про нього йде добра слава. Кожен з моряків охочий допомогти йому, і він готовий допомогти кожному. Ніхто ніколи не чув, щоб він скаржився. Але, між нами кажучи, моя сестра вважає, що це йому нелегко дається.

— Бідолашний, я такої ж думки!

— Він не бережеться, мастере Деві, — урочисто прошепотів містер Пеготті, — він начебто зовсім не дорожить своїм життям. Коли треба виїхати в схвильоване море у небезпечний рейс, він ладен перший. Яка б не з’являлася небезпека, він перший з усіх моряків виходить уперед. І все ж таки він добрий і простий, як дитина. Немає такої дитини в Ярмуті, яка не знала б його.

Він замислено зібрав листи, розгладив їх рукою, згорнув у пакет і ніжно поклав цей пакет у кишеню на грудях. Обличчя тієї, що слухала нашу розмову, зникло. Сніг усе ще падав крізь напіввідчинені двері; але за дверима не було нікого і нічого.

— Ну, гаразд! — сказав він, поглядаючи на свою торбину. — Я вже побачився з вами сьогодні ввечері, мастере Деві. Це дуже добре. Отже, вирушаю завтра вдосвіта. Бачите, що ношу я з собою, — приклав він руку до того місця, де лежав маленький пакет, — мене турбує лише одна думка, що може зі мною щось трапитися, перш ніж я поверну ці гроші. Якщо я помру, а пакет цей загубиться, чи його вкрадуть, чи взагалі він якось пропаде, і той чоловік не знатиме, що я ніс повернути йому його кляті гроші, то, напевно, той світ не витримає мене. Напевно, я змушений буду повернутись.

Він підвівся, і я підвівся також; перш ніж вийти, ми знову потиснули один одному руки.

— Я ладен пройти десять тисяч миль, — сказав він, — я ладен іти, поки не впаду мертвий, аби покласти ці гроші перед ним. Коли я зроблю це і знайду мою Ем’лі, то більше мені нічого не треба. Якщо я не знайду її, то, може, колись почує вона, що її дядько закінчив свої розшуки лише тоді, коли закінчив життя; і якщо я добре знаю її, самого цього буде досить, щоб вона нарешті повернулася додому.

Коли він виходив на вулицю в люту холодну ніч, я побачив, як від нас побігла геть самотня постать. Похапцем, під якимсь вигаданим приводом, я скерував його в інший бік і займав розмовою, доки та постать не зникла.

Він казав, що піде до маленького готелю на Довер Роуд, де мав знайти чисте і просте ліжко. Я провів його до Вестмінстерського мосту і на суррейському березі попрощався з ним. Мені здавалося, ніби гамір міста завмер від пошани до самотнього мандрівника, коли він ішов своїм шляхом крізь сніг.

Я повернувся до подвір’я готелю «Золотий хрест» і спробував розшукати дівчину, що стояла під дверима під час нашої розмови. Але там її не було. Густий сніг укрив наші сліди; бачив я тільки свіжі відбитки моїх кроків; але сніг падав і падав, і навіть ці сліди ставали невиразними, коли я озирався.

Нарешті прибула відповідь від двох старих леді. Вони вклонялися містерові Копперфілду і повідомляли, що з найглибшою увагою поставилися до його листа, «з огляду на щастя обох сторін». Цей останній вислів здався мені трохи тривожним, не лише тому, що вони вже вжили такого вислову під час згаданих вище сімейних незгод, але й з іншої причини: я помітив, що такі дипломатичні речення подібні до петард, які легко спалахують феєрверком і розсипаються різноманітними кольорами і формами, абсолютно несхожими на початкову. Сестри Спенлоу додали, що вони просять пробачення, але не вважають за можливе розмовляти і висловлювати свою думку з приводу послання містера Копперфілда «через посередництво пошти»; та якщо містер Копперфілд зробить їм ласку завітати у певний день (взявши з собою, якщо він це вважає за потрібне, довіреного друга), то вони будуть щасливі мати розмову з цього приводу.