Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

А за дверима, байдужа до суворої ночі, все ще стояла Марта і прислухалась, і руками просила, благала мене не гнати її геть.

— Я ніколи не мав жодного сумніву щодо неї! — казав містер Пеготті. — Ні! Ні краплини! Хай би лише побачила вона моє обличчя, почула б лише мій голос, хай би лише я мовчки став перед нею і без слів нагадав їй будинок, з якого вона втекла, і дитячі її роки — і коли б вона навіть стала королівною, то й тоді впала б мені до ніг. Я знав це добре. Багато разів уві сні чув я її зойк «дядю!» і бачив, як, наче мертва, падає вона переді мною. Багато разів уві сні підводив я її і шепотів: «Ем’лі, люба моя, я приніс з собою пробачення, я прийшов, щоб забрати тебе додому».

Він спинився, похитав головою, зітхнув і казав далі:

— Він нічого не значив для мене. Ем’лі була для мене всім. Я взяв для неї селянську сукню; я твердо знав, що коли знайду її, то вона піде зі мною по тих кам’янистих шляхах, піде туди, куди я піду, і ніколи, ніколи більше не покине мене. Вбрати її в цю сукню, викинути її пишні вбрання, знову подати їй свою руку і попрямувати з нею додому, зупинятись іноді на шляху, дати спокій її втомленим ноженятам і ще гірше стомленому серденьку — лише про це й мріяв я тоді. Не думаю, щоб я навіть глянув на нього. Але, мастере Деві, не судилося, ще ні! Я запізнився, і вони вже поїхали звідти. Куди — я не міг довідатися. Дехто казав — туди, а дехто — сюди. Я обійшов усі ті місця, але Ем’лі я не знайшов і відрядився додому.

— Чи давно ви повернулися? — спитав я.

— Ні, оце кілька днів, — відповів містер Пеготті. — Ввечері побачив я старий човен, і свічка горіла на вікні. Підійшовши близько і зазирнувши крізь шибку, побачив я, що вірна місіс Геммідж сидить перед каміном, як ми й умовилися, сама. Я гукнув: «Не бійся. Це я, Даніель»; і ввійшов. Ніколи не гадав би я, що старий човен може здатися мені таким дивним!

З кишені своєї куртки він дуже обережно добув маленький пакуночок, де лежали два чи три листи. Пакунок цей він поклав на стіл.

— Цей прибув першим, — сказав він, показуючи один папірець, — коли я ще й тижня не був у мандрах. Купюру на п’ятдесят фунтів стерлінгів у конверті, адресованому мені, покладено було під двері вночі. Вона намагалася змінити почерк, але мене цим неможливо обдурити.

Дбайливо і обережно згорнув він чек і відклав його вбік.

— А цей прибув на ім’я місіс Геммідж, — сказав він, розкриваючи другий конверт, — два чи три місяці тому.

Кілька хвилин він мовчки дивився на лист, а потім віддав його мені і тихим голосом проказав:

— Будьте ласкаві прочитати це, сер.

Я прочитав такі рядки:

«О, що відчуєте ви, коли побачите цього листа і впізнаєте, що він написаний моєю грішною рукою! Але прошу вас, прошу — не заради мене, а заради дядька — прошу вас, хай серце ваше зглянеться наді мною хоч на кілька хвилин. Благаю вас, згляньтеся над бідолашною дівчиною і напишіть на клаптику паперу, чи він здоровий і що сказав він про мене перед тим, як ви назавжди перестали звати мене моїм ім’ям. І напишіть мені, чи правда, що вечорами, в той час, коли я раніше зазвичай поверталася додому, він іноді немов чекає на ту, яку так любив? О, серце моє розривається, коли я думаю про це! Я падаю навколішки перед вами, прошу і благаю вас не бути зі мною такою жорстокою, як я не те заслуговую!.. Я добре, добре знаю, що заслуговую на це... але будьте такі ласкаві і добрі та напишіть щось про нього й надішліть мені! Вам не треба називати мене маленькою, не треба називати мене ім'ям, що його я збезчестила; але прислухайтеся до моїх мук, згляньтеся наді мною і напишіть мені хоч кілька слів про дядю, якого вже ніколи, ніколи не побачу я на цьому світі!

Мила моя, серце ваше пройняте жорстокістю до мене, — і це справедлива жорстокість, я знаю, — але якщо серце ваше жорстоке, люба моя, то порадьтеся з тим, кому я завдала найбільшої образи, з тим, чиєю дружиною мала я бути, порадьтеся з ним, перш ніж вирішите не зважати на мої жалісні благання! Коли він знайде в собі досить жалю сказати, щоб ви написали мені кілька слів, — а він це скаже, о, він це скаже, якщо тільки ви спитаєте його, бо він зав­жди був такий мужній і такий добрий! — тоді лише скажіть йому, що коли вночі я чую подуви вітру, то здається мені, що вітер розгнівався, побачивши його і дядька самотніми, і скаржиться богові на мене. Скажіть йому, що якби мені судилося померти завтра (о, якби я була готова віддати богові душу, то померла б з радістю!), то останні мої слова були б благословенням йому і дядькові, молитвою за щасливе його життя!»