Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Він упав на крісло і безсило заплакав. Збудження його згасло. Урія виповз із свого кутка.

— Не знаю, що я наробив у безумстві своєму! — сказав містер Вікфілд, простягаючи до мене руки, немов благаючи не осуджувати його. — Він знає краще, — сказав містер Вікфілд про Урію Гіпа, — бо він зав­жди стояв біля мого ліктя і підмовляв мене. Ви бачите, яким каменем висить він у мене на шиї. Ви бачите його в моєму домі, ви бачите його в моїй фірмі. Оце щойно ви його почули. Чи треба мені ще щось додавати?

— Досить вам уже говорити, — зазначив Урія з якоюсь нахабною і водночас запобігливою гримасою. — Вас це не так би схвилювало, якби не вино. Завтра ви краще все зрозумієте, сер. Якщо я сказав занадто багато або більше ніж хотів, то що ж таке? Я на своїх словах не наполягаю!

Відчинилися двері, ввійшла Агнес, — кровинки не було в її обличчі — обійняла батька і спокійно сказала:

— Тату, вам зле. Ходімо зі мною!

Він поклав голову їй на плече, немовби пригнічений тяжким соромом, і вийшов разом із нею. Тільки на секунду зустрівся її погляд з моїм, але я побачив, що вона знає все.

— Я не очікував, що він стане дибки, мастере Копперфілд, — сказав Урія. — Але це нічого. Завтра ми з ним знову заприятелюємо. Це піде йому на користь. Я смиренно дбаю про його користь.

Я нічого не відповів йому і пішов нагору до затишної кімнати, де Агнес так часто сиділа колись поруч зі мною, працюючи. До пізньої ночі ніхто не розділив моєї самотності. Я взяв якусь книжку і намагався читати. Я почув, як годинник б’є дванадцяту, і все ще читав, не розуміючи змісту, коли Агнес торкнулася мого плеча.

— Ви поїдете рано-вранці, Тротвуде. Так давайте ж попрощаємося зараз.

Видно було, що вона щойно плакала, але обличчя її було таке лагідне і прекрасне.

— Благослови вас небо! — сказала вона, простягаючи мені руку.

— Люба Агнес! — відповів я. — Бачу, що ви не хочете, аби я говорив про сьогоднішній вечір. Але хіба нічого не можна зробити?

— Можна покладатися на бога! — відказала вона.

— Невже я нічого не можу зробити — я, що приходив до вас зі своїми нікчемними клопотами?

— І тим полегшували мої, — відповіла вона. — Любий Тротвуде, ні!

— Люба Агнес, — сказав я. — Занадто самонадіяно мені намагатися керувати вами чи сумніватися в ваших рішеннях, бо мені бракує того, чого так багато у вас — щирості, рішучості і всіх благородних якостей. Але ви знаєте, як я люблю вас і який я вам вдячний. Ви ж ніколи не пожертвуєте собою заради хибного розуміння обов’язку, Агнес?

У цю мить вона схвилювалася більше ніж будь-коли. Вона вирвала свою руку з моєї і відступила на крок назад.

— Скажіть, що у вас немає такої думки, люба Агнес! Ви ж для мене більше ніж сестра! Згадайте, яке неоціненне таке серце, як ваше, така любов, як ваша!

О, минуло багато, багато часу, і все пригадував я це обличчя, цей миттєвий погляд ясних очей, які не дивувалися, не винуватили, не дорікали! О, багато, багато минуло часу, і я знову, як і тоді, побачив, як погляд цей змінився ніжною усмішкою, як сказала вона мені, що не боїться за себе, і не треба мені боятися за неї, назвала мене братом... і пішла геть!

Ще вдосвіта сів я в диліжанс біля воріт готелю. День саме прокидався на сході, коли ми мали вирушити, я згадував про названу мою сестру, і раптом у ранковій імлі біля карети з’явилася голова Урії.

— Копперфілде! — хрипко прошепотів він, тримаючись за залізне поруччя на даху карети. — Здалося мені, ви раді будете почути перед від’їздом, що між нами вже все гаразд. Я був у нього в кабінеті, і ми все залагодили. Ну, хоч я і убога людина, але я корисний для нього, ви знаєте; а він розуміє свої інтереси, коли не буває під чаркою. Який він приємний чоловік, зрештою, мастере Копперфілд!

Я змусив себе відповісти:

— Радий, що ви попросили пробачення.

— О, ще б пак! — сказав Урія. — Коли особа смиренна, знаєте, то що таке пробачення? Така проста річ! Слухайте! — він здригнувся. — Вам траплялось іноді зривати недостиглу грушу, мастере Копперфілд?

— Здається, траплялося, — відповів я.

— Так от, я зробив це вчора ввечері, — сказав Урія, — але груша ще достигне! Треба тільки доглядати її. Я можу почекати!

Розсипавшись ввічливими словами прощання, він зіскочив з імперіалу, і кучер зліз на передок. Здається мені, Урія їв щось, оберігаючи свій шлунок від впливу холодного ранкового повітря; не знаю, що саме жував він, але ротом ворушив так, ніби груша вже достигла, і він обсмоктує її губами.