Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Ну, колего! — сказав нарешті Урія. — А тепер я знову проголошую тост і смиренно прошу наповнити великі бокали, а не дрібні чарки, бо я збираюся пити за здоров’я божественної представниці жіночого роду!

Батько Агнес тримав у руці порожню склянку. Я побачив, як він поставив склянку на стіл, глянув на портрет, що був такий схожий на його дочку, притиснув руку до лоба і безпомічно відкинувся в кріслі.

— Я занадто смиренна і вбога людина, щоб проголошувати тост за її здоров’я, — вів далі Урія, — але я схиляюсь перед нею... я обожнюю її!

Містер Вікфілд судомно стиснув обома руками свою сиву голову, але ніякий фізичний біль не міг, звичайно, дорівнятися до його душевних мук.

— Агнес, — сказав Урія, чи то не звертаючи уваги на її батька, чи не зрозумівши його жесту, — Агнес Вікфілд, смію сказати, — найбожественніша з жінок. Чи можу я говорити відверто, як серед друзів? Бути батьком її — гордість, але бути її чоловіком...

Врятуйте мене від того, щоб я ще будь-коли почув такий крик, з яким батько її встав з-за столу.

— У чому річ? — сказав Урія, збліднувши, як мрець. — Сподіваюся, містере Вікфілд, що ви зрештою не збожеволіли. Коли я кажу, що маю намір зробити вашу Агнес моєю Агнес, то я маю на це таке саме право, як і будь-який інший чоловік. Я маю на це більше права, ніж будь-який інший чоловік.

Я обійняв містера Вікфілда, благаючи його заради всього, про що тільки міг згадати, а найбільше заради його любові до Агнес, трохи заспокоїтися. На якусь мить він збожеволів; він скуб своє волосся, бив себе кулаком по голові, намагався відштовхнути мене від себе, не відповідав ані слова, ні на кого не дивився і нічого не бачив; він сліпо боровся, сам не знаючи з чим, — жахливе видовище!

Не добираючи слів, але з великою щирістю і співчуттям, я вмовляв його не вдаватись у розпач і вислухати, що я йому скажу. Я благав його подумати про Агнес, згадати, як ми з Агнес зростали разом, як я шаную й люблю її, як зав­жди була вона його гордістю і радістю. Я намагався звернути його думки на неї, я закликав його твердість, бо Агнес не повинна знати про подібні сцени. Можливо, мої слова вплинули на нього, а може, приступ розпачу минувся сам собою; але помалу він заспокоївся і глянув на мене — спочатку якось непевно, а потім значно свідоміше. Нарешті він сказав:

— Я знаю, Тротвуде! Моє любе дитя і ви... Але гляньте на нього!

Він показав на Урію, який то блід, то червонів у кутку, здивований провалом своїх розрахунків.

— Гляньте на мого мучителя, — повторив він. — Під його ярмом я крок за кроком позбувався імені та репутації, миру та спокою, дому та господи.

— Я зберіг вам ім'я та репутацію, ваш мир і спокій, ваш дім і господу, — сказав Урія, поспішаючи звести справу до компромісу. — Будьте розсудливі, містере Вікфілд. Якщо я пішов трохи далі, ніж ви чекали, то й можу відступити назад, мабуть? Ніякої шкоди я нікому не завдав.

— Я завжди в усьому переслідував одну мету, — сказав містер Вікфілд. — Я був задоволений, що він прив'язаний до мене заради вигід. Але гляньте на нього!.. О, гляньте на нього!

— Краще б вам його зупинити, Копперфілде, якщо можете, — скрикнув Урія, показуючи на мене своїм довгим вказівним пальцем. — Він зараз скаже щось — бережіться! Він потім шкодуватиме, що сказав це, і ви шкодуватимете, що почули!

— Я все скажу! — розпачливо крикнув містер Вікфілд. — Чому б мені не бути під владою всіх і кожного, коли я все одно перебуваю під вашою владою?

— Бережіться! Кажу вам! — попереджав мене Урія. — Якщо ви не спините його, то ви не друг йому! Чому вам не треба бути під владою всіх і кожного, містере Вікфілд? Бо у вас є дочка! Ми з вами дещо знаємо, правда? Хай лихо спить. Кому охота чіпати його? Мені це робити не хочеться. Хіба ви не бачите, що я такий смиренний, яким лише можна бути? Кажу вам, я зайшов занадто далеко, я шкодую про це. Чого ж вам ще треба, сер?

— О, Тротвуде, Тротвуде! — кричав містер Вікфілд, заламуючи руки. — Як низько я впав відтоді, коли вперше побачив вас у цьому домі! Я вже тоді котився вниз, але з тих часів пройшов я довгий жахливий шлях. Поблажливість зруйнувала мене. Поблажливість у спогадах і поблажливість у забутті; моя природна журба за матір’ю моєї дитини стала хворобою, моя природна любов до моєї дитини стала хворобою. Я заражав усе, чого торкався. Я накликав нещастя на те, що мені дорожче за все в житті; я це знаю, і ви це знаєте! Я вважав за можливе любити одну тільки істоту в світі та не любити всіх інших. Я вважав за можливе плакати за однією тільки істотою, що покинула цей світ, і не плакати разом з іншими. Наука життя пішла проти мене. Я зосередився у своєму власному егоїстичному серці, і це спотворило в мені природні риси людського характеру. Брудний я в своєму смутку, брудний у своїй любові. Підло намагаюсь я втекти від самого себе. Гляньте на мене, яка я руїна, ненавидьте мене, зневажайте мене!