Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Не встиг я досить відійти від міста по Рамсгейт Роуд, коли раптом хтось покликав мене ззаду. Незграбну постать і вузьке пальто не можна було не впізнати. Я зупинився, і до мене підійшов Урія Гіп.

— Ну? — сказав я.

— Як швидко ви ходите! — мовив він. — У мене ноги досить довгі, але ви завдали їм чимало роботи.

— Куди ви йдете? — спитав я.

— Я хочу погуляти з вами, мастере Копперфілд, якщо ви дозволите мені мати приємність погуляти зі старим знайомим.

Сказавши це і не то благально, не то глузливо здригнувшись усім тілом, він пішов поруч зі мною. Деякий час ми йшли мовчки. Потім я звернувся до нього з усією ввічливістю, на яку лише був тоді здатний.

— Уріє!

— Мастере Копперфілд?

— Скажу вам одверто і сподіваюся, що ви не образитесь. Я вийшов погуляти на самоті, бо мені набридло занадто велике товариство.

Він скоса глянув на мене і сказав з найнестерпнішою гримасою:

— Ви говорите про мою матір?

— Ваша правда, саме про неї, — сказав я.

— Ах! Але ви знаєте, що ми такі покірні і вбогі, — відповів він. — I ми добре знаємо нашу власну смиренність і вбогість, тож мусимо пильнувати, щоб нас не притиснули до стінки ті, хто не є смиренними і вбогими. Всякі хитрощі дозволені в любовних справах, сер!

Підвівши свої величезні руки до підборіддя, він тихо потер їх і коротко кахикнув. Навряд чи ще якась людина могла б так скидатися на бридкого павіана.

— Бачите, — вів він далі, так само неприємно тримаючи себе та похитуючи головою, — ви — дуже небезпечний суперник, мастере Копперфілд. Ви зав­жди були таким, ви знаєте.

— Так це через мене ви встановили варту над міс Вікфілд і зробили її бездомною в її домі? — спитав я.

— О! Мастере Копперфілд! Це дуже суворі слова, — відповів він.

— Можете вважати це якими вам завгодно словами, — сказав я. — Ви не гірше за мене знаєте, що я маю на увазі.

— О, ні! Скажіть це своїми словами, — заперечив він. — О, справді! Я на це не здатний.

— Невже ви думаєте, — сказав я, намагаючись заради Агнес бути дуже спокійним і терплячим, — що я дивлюся на міс Вікфілд інакше, ніж як на любу сестру?

— Ну, мастере Копперфілд, — відповів він, — ви розумієте, що я не повинен відповідати на це запитання. Ви, може, й не дивитеся на неї інакше. А потім, може, й подивитеся.

Ніколи в житті не бачив я нічого бридкішого, ніж його хитра фізіономія і очі, зовсім без повік.

— Так от, — сказав я, — заради міс Вікфілд...

— Моєї Агнес! — вигукнув він, затремтівши всім своїм кістлявим тілом. — Чи не будете ви такі ласкаві називати її Агнес, мастере Копперфілд?

— Заради Агнес Вікфілд... благослови її небо!..

— Дякую вам за це благословення, мастере Копперфілд! — вставив він.

— Я скажу вам те, що за інших обставин міг би сказати хіба що... Джеку Кечу.

— Кому, сер? — перепитав Урія, витягаючи шию і прикладаючи долоню до вуха.

— Катові! — пояснив я. — Наймерзеннішій людині, що спала мені на думку, — цей образ виник в моїй голові саме через гидке обличчя Урії. — Я заручився з іншою молодою леді. Сподіваюся, це вас задовольнить.

— Слово честі? — спитав Урія.

Та не встиг я, обурений, повторити свої слова, як він схопив і міцно потиснув мою руку.

— О, мастере Копперфілд! — сказав він. — Якби ви були милостиві відповісти відвертістю на мою відвертість, коли я розкрив вам своє серце тієї ночі, коли завдав вам клопоту і переночував біля каміна у вашій вітальні, то я ніколи не мав би ніяких сумнівів щодо вас. Але тепер я щасливий і негайно позбавлю вас нагляду моєї матінки. Я знаю, що ви пробачите запопадливість закоханої людини. Чи не так? Шкода, мастере Копперфілд, що ви не були такі милостиві відповісти відвертістю на мою відвертість! А я ж давав вам для цього всі можливості! Але ви ніколи не довіряли мені так, як мені хотілося б. Я знаю, що ви ніколи не любили мене так, як я вас!

Увесь цей час він стискав мою руку своїми вогкими і слизькими, як риба, пальцями, і марні були мої спроби позбутися цього потиску. Я нічого не міг зробити. Він поклав мою руку під рукав свого шовковичного пальта, і я мимоволі мусив іти з ним рука в руку.

— Чи не повернути нам додому? — спитав Урія, легко розвертаючи мене обличчям до міста, над яким тепер сяяв молодий місяць, сріблом укриваючи далекі вікна.

— Перш ніж ми облишимо розмову на цю тему, — сказав я, порушуючи тривале мовчання, — вам слід зрозуміти, що, на мою думку, Агнес Вікфілд настільки вища за вас і настільки далека від усіх ваших зазіхань, як цей місяць.