Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Хоч я й бачив на обличчі містера Мікоубера неспокій, наче нові обов’язки були йому не до вподоби, але я відчував, що не маю жодного права ображатися. Відповідь моя начебто заспокоїла містера Мікоубера, і він потиснув мені руку.

— Смію запевнити вас, Копперфілде, — сказав він, — що мене прямо зачарувала міс Вікфілд. Вона — чудова молода леді, ніжна, прекрасна, добродійна. Слово честі, — додав містер Мікоубер, цілуючи кінчики своїх пальців і по-джентльменськи вклоняючись, — я обожнюю міс Вікфілд! Так!

— Оце мене справді втішає, — сказав я.

— Коли б у той приємний вечір, що його ми мали щастя провести у вашій лондонській квартирі, ви не запевнили нас, Копперфілде, що улюблена ваша літера Д., я не мав би тепер ніяких сумнівів, що то мала би бути А.

Кожен з нас переживав, мабуть, дивне почуття, коли певні слова та вчинки, сказані і зроблені тепер, ми впізнаємо, наче вони вже були сказані і зроблені давно-давно, в оточенні тих самих облич і предметів. І тоді, немов пройняті раптовим спогадом, ми ніби заздалегідь знаємо, що буде сказано далі. Це дивне і таємниче враження ніколи не опановувало мене з такою силою, як тоді, коли містер Мікоубер вимовив ці слова.

Попрощавшись з ним, я попросив засвідчити мою пошану місіс Мікоубер і всій сім’ї. Містер Мікоубер знову сів за конторку, взяв перо і схилив голову набік, щоб зручніше було писати. Я зрозумів, що якась перепона виросла між ним і мною від тієї хвилини, як він зайняв свою нову посаду, і що характер наших взаємин цілком змінився.

Нікого не було в старій вишуканій вітальні, хоч неважко було помітити сліди недавнього перебування місіс Гіп. Я зазирнув до кімнати Агнес і побачив її там. Вона сиділа біля каміна, за своєю старомодною конторкою, і писала.

Я заступив собою світло, і це змусило її обернутись. Яка радість бути причиною тієї яскравої зміни, що просяяла раптом в усіх рисах молодої дівчини, коли вона, покинувши свою роботу, привітала мене щиро й ніжно.

— Ах, Агнес! — сказав я, коли ми сіли поруч. — Мені так не вистачало вас увесь цей час!

— Справді? — спитала вона. — Знову! І так швидко?

Я похитав головою.

— Не знаю, як це воно виходить, Агнес, у моїй душі начебто бракує якоїсь здібності, що необхідна мені. Ви так багато думали замість мене в ті давні щасливі дні перебування мого у вашому будинку, і я так звик звертатися до вас за порадою і втіхою, що справді мені здається, ніби я зовсім не намагався набути цю здібність.

— Що ж це за дивовижна здібність? — весело спитала Агнес.

— Не знаю, як назвати її, — відповів я. — Як ви гадаєте, є в мене серйозність і наполегливість?

— Я певна цього, — сказала Агнес.

— А терплячість, Агнес? — запитував я далі, трохи нерішуче.

— Авжеж, — відповіла Агнес, сміючись. — Ви досить-таки терплячий.

— А все ж таки, — сказав я, — я став такий жалюгідний і стурбований, такий нерішучий і непевний своєї сили, що мені справді бракує... як би це сказати... підтримки, чи що.

— Назвіть це так, якщо вам хочеться, — мовила Агнес.

— Гаразд! Дивіться! Ви приїздите до Лондона, я покладаюся на вас, я знаю, як мені діяти, що вирішувати. Але щойно я розлучаюся з вами, той самий неспокій знову опановує мене. Ось тепер приходжу я до вас і вже миттю відчуваю себе іншою людиною. Обставини мої, зрозуміла річ, ніяк не змінилися, коли я зайшов до цієї кімнати; і все ж таки на мене діє якийсь таємничий вплив, що змінює мене всього, і я відчуваю, як щохвилини стаю кращим. Що ж це таке? В чому ваша таємниця, Агнес?

Вона схилила голову, спостерігаючи вогонь у каміні.

— Ця історія давня, — вів я далі. — Не смійтеся, коли я скажу, що це зав­жди повторювалось і в малих речах, і в великих. Колишні мої лиха були дрібні і нікчемні, тепер вони набрали серйозного характеру; але щоразу, коли я залишав свою названу сестру...

Агнес підвела голову — дивний спокій був на її обличчі — і простягла мені руку, яку я поцілував.

— Щоразу, Агнес, коли ви не заохочували своєю порадою моїх починань, я ставав жалюгідним навіженим і стикався з різноманітними перешкодами; і коли я нарешті повертаюся до вас (як я завжди й роблю), то я повертаюся до миру і щастя. Я приходжу додому, немов стомлений мандрівник, і відчуваю ваш благодійний вплив!

Я говорив з глибоким почуттям і так розчулився, що голос мій затремтів, сльози мимоволі полилися з очей, і я затулив руками обличчя. Я не вигадую, і саме істина керує моїм пером. У моїй душі, як, очевидно, і в душах багатьох з нас, відкрилися страшні суперечності і незгоди; але я не підозрював нічого і сліпо звертав убік від істинного шляху, всупереч голосу свого серця. Я усвідомлював лише, що присутність Агнес сповнює миром і спокоєм мою душу; але причина цього явища залишалася для мене нерозгаданою таємницею.