Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Це було єдиною моєю втіхою. Як пригадаю це, перед очима одразу постає картина одного літнього вечора, коли хлопці гралися на кладовищі, а я сидів на ліжку, захоплено читаючи. Кожна сусідська клуня, кожен камінь у церкві, кожен фут кладовища здавалися мені якось пов’язаними з цими книжками і заступали в моїй уяві якісь предмети, уславлені цими книжками. Я бачив, як Том Прайс вибирався на дзвіницю нашої церкви; я підстеріг Страпа, коли він з торбиною за плечима зупинявся відпочити біля нашої садової хвіртки; певно знаю, що командор Траньйон зустрічався з містером Пікклем в одній з кімнат нашого сільського шинку.

Читач може тепер зрозуміти не гірше за мене, яким я був у той момент свого життя, про який оце зараз розповім.

Одного ранку, зійшовши з книжками під пахвою до вітальні, я побачив, що моя мати виглядає стурбовано, міс Мердстон — суворо, а містер Мердстон прив’язує щось до батога, гнучкого й довгого батога. Коли я увійшов, він закінчив роботу і свиснув батогом у повітрі.

— Кажу вам, Кларо, — промовив містер Мердстон, — мене самого так частенько сікли!

— Авжеж, ще б пак, — встряла міс Мердстон.

— Звісно, моя люба Джейн, — слабко пролепетала моя мати, — але... ви думаєте, що це добре вплинуло на Едварда?

— А ви думаєте, що це погано вплинуло на Едварда, Кларо? — понуро перепитав містер Мердстон.

— Ось у чому річ! — сказала його сестра.

На це моя мати спромоглася тільки відповісти:

— Звісно, моя люба Джейн!

Я відчув, що особисто зацікавлений у цій розмові, та збентежено глянув на містера Мердстона, чий гострий погляд спинився на мені.

— Ну, Девіде, — сказав він, зловісно виблискуючи очима, — ти сьогодні мусиш бути значно уважнішим, ніж завжди.

Він іще раз свиснув батогом у повітрі і, закінчивши ці приготування, з виразним поглядом поклав його біля себе та взявся до книжки.

Такий початок дуже освіжив мою пам'ять. Я відчув, як слова уроку вислизають від мене вже не поодинці і не рядок за рядком, а відразу цілими сторінками. Я спробував був затримати їх; але вони начебто, коли можна так висловитися, прив'язали до ніг ковзани і мчали геть від мене з нестримною швидкістю.

Ми почали погано й просувались уперед ще гірше. Я ввійшов до вітальні з наміром цього разу відзначитися, бо підготувався дуже добре, та виявилося, що я дуже помилився. Книжка за книжкою збільшували купу помилок. Міс Мердстон суворо пильнувала за нами весь час, і коли ми, нарешті, підійшли до п'яти тисяч сирів (цього разу то були батоги, пригадую), матуся моя не витримала та розплакалася.

— Кларо! — застережливо проказала міс Мердстон.

— Я не зовсім добре почуваюся, моя люба Джейн, здається, — пробелькотіла моя мати.

Я побачив, як він урочисто підморгнув своїй сестрі, беручи батога до рук:

— Ну, Джейн, навряд чи ми можемо сподіватися, що Клара з цілковитою твердістю знесе турботи і муки, яких Девід завдав їй сьогодні. Це було б героїзмом. Клара дуже зміцніла та виправилась, але навряд чи ми можемо чекати від неї так багато. Девіде, ми з тобою підемо нагору, хлопче.

Коли він вів мене до дверей, мати підбігла до нас.

— Кларо, чи ви зовсім здуріли? — заступила їй дорогу міс Мердстон. Мати моя затулила собі вуха і заридала.

Він вів мене до моєї кімнати повільно і суворо — я певний, що він відчував насолоду від цього урочистого маршу караючого правосуддя. І коли ми ввійшли туди, він раптом затиснув руками мою голову.

— Містере Мердстон, сер! — кричав я йому. — Не треба. Благаю вас, не треба бити мене. Я намагався вчитися, сер, але я не можу вчитися, коли ви та міс Мердстон дивитеся на мене. Запевняю, я не можу…

— Ти не можеш, Деві? — перепитав він. — Подивимося.

Він тримав мою голову, наче в лещатах, але я обкрутився навколо нього і зупинив його на момент, та тільки на момент, бо він знову впіймав і вдарив мене; в ту ж мить я схопив руку, якою він тримав мене, і прокусив її. І тепер, як згадаю про це, зуби у мене стискаються.

Тоді він почав мене лупцювати, ніби збирався забити до смерті. Крізь увесь наш галас я почув, як хтось біжить нагору східцями та плаче. То плакали моя мати і Пеготті. Потім він пішов геть і замкнув двері ззовні. А я лежав долі, тремтячи, як у лихоманці, побитий і понівечений.

Я добре пригадую, яка надприродна тиша запанувала в цілому домі, коли я заспокоївся! Я добре пригадую, яким грішним почав тоді почуватися, коли вгамовувалися біль і гнів.

Довго прислухався я, але не почув жодного звуку. Я підвівся з підлоги та глянув на себе у дзеркальце: обличчя моє було таким запухлим і червоним, таким потворним, що я сам мало не злякався. Рани мої боліли й палали, щойно я ворушився, то не міг утриматися від плачу. Але то були дрібниці в порівнянні з провиною, яку я відчував. Можна сказати, що почуття провини стискало мені груди важче, ніж найжахливішому злочинцеві.