Я ледве міг розшукати двері, бо сльози туманили мені очі. Горе моєї матері мучило мене. Я навпомацки пробрався з вітальні й у темряві почвалав до своєї кімнати, не наважившись навіть сказати «на добраніч» Пеготті, не насмілюючись взяти свічку в неї. За якусь годину вона прийшла глянути на мене. Я прокинувся, вона розповіла, що мама пішла спати в дуже важкому настрої, а містер і міс Мердстон сидять самі в їдальні.
Наступного ранку я зійшов до вітальні трохи раніше, ніж завжди, і зупинився перед дверима, почувши голос моєї матері. Вона дуже гаряче та покірно прохала у міс Мердстон пробачення, яке ця леді подарувала їй, і між ними запанувала цілковита згода. Після того мати вже ніколи не наважувалася висловлювати своїх думок, не звернувшись спершу до міс Мердстон або не довідавшись, яка її думка про це. І коли міс Мердстон була в поганому настрої (щодо цього вона не зберігала твердості характеру), вона простягала руку до свого саквояжу, ніби збираючись віддати ключі моїй матері, й остання несказанно жахалась.
Темний колір, що забарвлював Мердстонів, надавав такий же темний відтінок і їхній релігії — жорстокій і невблаганній. Це, здавалося мені, було природним наслідком твердості містера Мердстона, яка не дозволяла йому прощати щось будь-кому і залишати хоч дрібнішу провину без кари. Ніколи не забуду, з якими страшними обличчями вони ходили до церкви, і як там змінилась уся атмосфера. Ось настає страшний день — неділя, і мене ведуть до церкви, мов полоненого. Міс Мердстон, у чорній оксамитовій сукні, неначе зробленій з погребального покривала, ступає за мною; за нею йде моя мати; за нею — її чоловік. Пеготті вже немає з нами, як бувало колись. Знову я чую молитовне бурмотіння міс Мердстон. Мене дивує, з якою хижою радістю вимовляє вона всі страшні слова. Чорний погляд її блукав церквою; «нещасні грішники» — говорить вона, ніби називає так усю парафію. Зрідка зустрічаюсь я поглядом з очима моєї матері — вона сидить нерухомо, боязко ворушить губами, а обабіч неї грізно шепочуть молитви її чоловік і зовиця. I знову з раптовим жахом я запитую себе, чи можливо, що наш добрий старий священик помиляється, а містер і міс Мердстон мають рацію, і що всі янголи небесні — янголи руйнування. І варто мені знов ворухнути пальцем чи послабити м’яз на обличчі, як міс Мердстон боляче штовхає мене в бік молитовником.
I коли ми, нарешті, повертаємося додому, я помічаю, що сусіди поглядають на мене та на мою матір і щось шепочуть. Мердстони і моя мати йдуть пліч-о-пліч, а я плентаюся позаду, тож маю змогу помічати погляди сусідів і мовчки дивуюся: невже хода моєї матері не така легка, як колись, невже так швидко в’яне її краса та свіжість? Чи пригадують сусіди, як і я, що колись верталися ми додому вдвох — я і матуся? Отак міркую я весь цей довгий сумний день.
Кілька разів заходила мова про те, щоб віддати мене до якогось пансіону. Цю думку висловили вперше містер і міс Мердстон, а мати, звичайно, погодилася з ними. Та справа ще не була остаточно вирішена. Поки що я вчився вдома. Чи забуду я колись ці уроки? Номінально їх проводила моя мати. Але насправді керували ними містер Мердстон зі своєю сестрою; вони завжди були присутні на цих лекціях і вважали їх слушною нагодою навчити мою матір цій клятій твердості, яка отруювала нам обом життя. Мабуть, мене тримали досі вдома саме з цією метою. Я був досить здібним учнем, мав достатньо охоти до навчання, коли ми з матір'ю жили вдвох. І дотепер пригадую, як я вивчав азбуку, сидячи в неї на колінах. Ще й досі, коли я дивлюся на товсті чорні літери в букварі, загадковість їхніх фігур, проста доброзичливість літер «О» і «С» постають переді мною знову, як колись. Але вони не викликають у мене почуття огиди або страху. Навпаки, я начебто пройшов стежкою квітів далеко, аж до книжки про крокодилів, і весь цей шлях був прикрашений ласкавим голосом і ніжним поводженням моєї матері. Та урочисті лекції, які настали потім, знівечили смертельно моє мирне існування, і я згадую про них, як про жахливу щоденну каторгу та приниження. Ці уроки були довгі, численні, жорстокі, незрозумілі для мене — голова мені йшла обертом від них, і, боюся, що так само почувалася моя бідолашна мати.
Дайте мені пригадати, як це було, і повернутися в один із таких ранків.
Поснідавши, я виходжу до другої вітальні, несучи з собою книжки, зошит і аспідну дошку. Мати вже чекає на мене за письмовим столом; але ще більше чекають на мене містер Мердстон у кріслі біля вікна (хоч він удає, що читає книжку) і міс Мердстон, яка сидить біля моєї матері та нанизує сталеві намистини. Самий лише вигляд цих двох людей впливає на мене так, що всі вивчені слова зникають з моєї голови кудись у невідому далечінь. Куди це вони зникають? Не розумію, справді!
Читать дальше